Ветерани державі не потрібні

Прикро, але
факт зали-
шається фактом: учасники, ветерани, інваліди Великої Вітчизняної війни все менше й менше займають увагу суспільства, влади та й, зрештою, більшості з нас.
Однак така людська пасивність аж ніяк не відобразилася на настрої нашого гостя. Навпаки: щиро, а подекуди з жартами, Аркадій Абушевич поділився з нами деякими своїми сьогоднішніми думками.

Болить тіло, а відтак — душа...
Кожен ветеран, котрому 70 і більше, має, відверто кажучи, купу болячок. А розмір теперішньої пенсії аж ніяк не підмога, скорше — боротьба за виживання. Згідно з Постановою Кабінету Міністрів України, до 9 травня цього року кожному ветерану виділять одноразову допомогу в розмірі до 50 гривень. Окрім цього, у військкоматах таким пенсіонерам виділяють одноразову щорічну грошову допомогу — до 30 гривень. Але чого варті такі гроші при теперішніх цінах на продукти, на ліки? Подібна допомога нічого не вирішує.
Більшість пенсіонерів-ветеранів мають пенсію нижче 120 гривень — 86, 90, 100 гривень. От і виходить, що купиш продуктів — не буде чим лікуватися, а потратиш свої заощадження на ліки — залишишся без шматка хліба. Проблема лікування для таких людей була і буде завжди актуальною. От у нас, скажімо, в центральній міській лікарні є 16 палат спеціально для інвалідів війни. Кожна розрахована на два чоловіки. Отже, одночасно можуть лікуватися 32 інваліди. Але... “Спираючись” на бюджетні кошти, лікарня оплачує їм лікування аж... на 80 копійок в день, а харчування — на 90 коп. Скажіть, можна на такі гроші лікувати? А харчуватися?.. (Для порівняння: в обласному госпіталі для інвалідів у Клевані хворі отримують на лікування до 8 грн., на харчування — 4,50 грн.). А в Рівному — 900 інвалідів війни, обтяжених великою кількістю хвороб.
На одній із сесій міської ради порушували питання, щоб виділити в рік 60 тисяч гривень на лікування інвалідів. Але головний лікар пологового будинку №1 Ганна Чайка виступила з претензією, що для пологових будинків потрібно 150 тисяч. Отож, інваліди знову лишилися “за бортом”.
Є людина — є проблема. Нема людини... є проблема
Жодним законом не передбачено встановлення пам’ятників за рахунок бюджету. Але досить часто трапляються випадки, що померлого одинокого пенсіонера нема кому похоронити. І, отже, — нікому встановити пам’ятник. Мій попередник, на жаль, покійний, Володимир Гутнік у свій час переконав міського голову, що потрібно поставити пам’ятники тим, у кого нікого з рідних не лишилося. На той час один пам’ятник коштував 460 гривень. Віктор Чайка пішов назустріч такій пропозиції. Одного року встановили 16. Наступного — ще стільки ж. А минулоріч вирішили встановити 14. Тодішній директор спецкомбінату комунально-побутового обслуговування Олексій Хмілецький прийняв замовлення, і пам’ятники виготовили. А міська рада не знайшла грошей. Отож, пам’ятники готові з середини минулого року, але до цих пір не встановлені.
І тут виникає інша проблема. Невідомо звідки з’являються родичі одинокого померлого і висловлюють претензії щодо невстановлених пам’ятників! І що тут пояснювати і як розбиратися?..

Ти не один...
Із чим сьогодні йдуть до нас, у міську раду ветеранів? Звичайно, щоб подякувати, приходять рідко (сміється — авт.). Припустимо, дали ми пенсіонеру торік одноразовий пайок. От він звертається до нас із претензією, що, мовляв, у минулому році ви мені дали пайок, а чому в нинішньому нічого? І як йому пояснити, що наша фінансова кишеня якщо не порожня, то просто-напросто дірява? І таких скаржників у нас — більше 10 тисяч!
А, взагалі, стара людина — це ціла важка система. Щоб усе розкласти для неї по полицях, варто не один пуд солі з’їсти. Проте, незважаючи на різні прикрощі, їх розумієш. Зрештою, хоча б за те, що їхніми долями держава сьогодні опікується не кращим способом.