“При знайомстві з дівчатами даю прочитати свою п’єсу”

Частині мешканців Рівного 26-річний Артем вже відомий завдяки активній роботі у власноруч створеному молодіжно-естрадному театрі мінітатюр “МЕТР”. Театр, що існує понад три роки, також неодноразово виборював нагороди у різноманітних театральних конкурсах. Третю премію на “Коронації слова” автор отримав за п’єсу “Про потяг, валізи, мотлох та дещо більше...”.

— Це життєво-філософська історія про стосунки двох молодих людей, які кохають одне одного, але розуміють, що не можуть дати те, чого вимагає інший. Вони миряться, сваряться, розходяться і намагаються жити громадянським шлюбом. Трагічний випадок обриває життя дівчини. Але вона не може покинути цей світ, бо не пускають його почуття до неї. І поки він її не відпусить, вона буде привидом. Цим я намагаюся довести думку про те, що треба вміти не лише кохати, а й прощатися, — розповідає Артем.
— П’єсу “Про потяг, валізи, мотлох та дещо більше...” я почав писати десь років два тому, але потім відклав, — продовжує Артем. — Коли ж знову дістав з шухляди, то зрозумів, що мої погляди на багато речей змінилися, і тому переробив початок, переписав все по-іншому за два дні. Робота, незважаючи на деякі містичні елементи, дуже реалістична, майже все так і було у моєму житті. Багато чого у творі є автобіографічного, у багатьох моментах — це я, з моїми поглядами і переживаннями. Я розповідаю і про наше життя, і про професію вчителя (за фахом Артем — історик — авт.), і про наші зарплати.
— Коли ти дізнався, що у числі переможців “Коронації слова”?
— П’єсу треба було надіслати до 1 грудня. І коли я готував її до цього конкурсу, то надія на перемогу була. Бо ця річ справді написана на рівні, принаймні так говорили багато моїх друзів, тому й вирішив надіслати роботу на конкурс. Відповіді довелося чекати довго. Я телефонував у Київ не раз, але там говорили, що треба ще почекати. Люди казали, що там давно все куплено. Оскільки нікого з журі я не знав, то вже чекав на позитивну відповідь менше, хоча все одно сподівався. Зателефонували десь 10-14 червня, я був якраз вдома. Радів неймовірно: стрибав на радощах до стелі, кричав. Почув, що “ви здобули третє місце і запрошуєтеся на церемонію вручення премії конкурсу “Коронація слова”.
— Хтось допомагав у твоїй роботі?
— Так. Я розумів, що роботу на конкурс треба підготувати, вичитати, щоб не було соромно, і тому дещо міняв, давав читати редактору і друзям. П’єсу редагувала Рая Тхорук, викладач з кафедри української літератури РДГУ.
— Це не перша твоя робота. А як щодо випуску книжки?
— Так, планую і вже найближчим часом. Я виграв грант від облдержадміністрації, проект для підтримки молоді у сфері культури. Дали гроші на книжку. У кінці липня вийде. Там має бути п’ять п’єс. Презентацію проведемо восени.
— Чи будеш ставити цю п’єсу на сцені?
— П’єса — це, звичайно, перш за все матеріал для режисера, а не чтиво. Вона має жити на сцені, але в своєму театрі ставити не хочу. Якщо у попередніх мене було трішки, то ця робота майже автобіографічна, і тут головну роль зміг би зіграти тільки я, бо ніхто не зіграє так, як мені треба. Але якщо я це написав про себе та ще й зіграю, це вже буде занадто, це означає бути необ’єктивним.
— Дівчата на вулиці ще не впізнають?
— Слава Богу, ні. Але коли знайомлюся з дівчатами, даю прочитати цю п’єсу, щоб вони розуміли, хто я є насправді, і знали, з ким матимуть справу. Не люблю одягати маски. Гратися у кохання можна, коли граються двоє. А коли ти відчуваєш, що це людина, яка не може дати те, що тобі треба, краще розійтися. Хоча, звичайно, минуле кохання залишається на все життя, бо це часточка тебе.
— Ти задоволений результатом, пишаєшся собою?
— Пишатися можна збірною України з футболу. Виграш, або перемога — це ще й фарт... Якщо зрозуміють, якщо оцінять. Я не вважаю, що ті роботи, які не зайняли якихось місць — гірші за мою. Можливо, їх не зрозуміли, кон’юнктура не та, не у той час їх подали. Взагалі, думав, що стану лауреатом, — сміється. — А якщо серйозно, то приємно, що мене зрозуміли і нарешті оцінили. Не все купляється за гроші. Приємно бачити, що ті ідеї, які ти пропонуєш, ще комусь цікаві, комусь болять. Можливо, з моєї п’єси хтось візьме для себе щось корисне і подивиться на ситуацію, що склалася, збоку. І треба завжди у себе вірити, і не втрачати надію — це головне.