Сергій Процик: “Для мене Рівне – це ще один проект”

На “Ягуарі”, одягнений стильно, але без зайвих “понтів”. Спортивної статури, зі стильною зачіскою. Ви ніколи не сказали б, що йому вже за 40 — максимум 35. У розмові простий, навіть скромний. Про таких говорять — інтелігентна людина.
Сергій Процик — успішний бізнесмен, який працював в Україні та за кордоном. А тепер займатиметься розвитком міста, залученням інвестицій та впровадженням інновацій у наше місто.

Батьки хотіли, щоб був військовим
— Почнімо від самого початку. Де ви народились?
— З’явився на світ я в місті Очаків Миколаївської області. Невелике місто знаходиться на узбережжі Чорного моря, між Миколаєвом і Одесою. Народився в родині військового. Мама за фахом — юрист, а батько — військовий інженер.
— Військовий інженер? Тобто дитинство пройшло у військових містечках?
— Не зовсім. Ми не переїжджали з місця на місце, як це зазвичай бувало у військових. Просто тато інколи їздив у відрядження. Переїжджати довелося всього двічі: з Очакова до Львова, а потім зі Львова вже переїхали до Рівного. Моє раннє дитинство пройшло в Очакові і Львові, а от шкільні роки — вже в Рівному. Тут я вже закінчував одинадцяту школу.
— Пане Сергію, яким було ваше дитинство?
— Якихось яскравих спогадів одразу й не пригадаю. (Задумується – авт.). Знаю, що багато часу проводив на вулиці. Ще коли жили в Очакові, то любив покупатись у морі. Мабуть, саме з того часу й залишилась любов до води, до моря. Зараз не можу собі уявити, щоб хоча б раз на рік не побувати на морі.
— Чув, що ви в молодості “крутили дискотеки”…
— Було таке (посміхається).
— Чим займались після закінчення школи?
— Вчився далі. Як уже й казав, я з сім’ї військових. Мама хотіла, аби я теж був військовим. Вступив до Ризького військово-політичного училища ім. Бірюзова.
— Військово-політичне? За якою спеціальністю ви навчались?
— Нас готували як спеціалістів ракетних військ стратегічного призначення. Але я його так і не закінчив.
— Чому?
— Подав рапорт на відрахування. Просто зрозумів, що військова кар’єра — не для мене.
— І куди ви пішли далі?
— В армію (сміється). Пішов, як усі, служити в армію. Служив у Литві, в повітрянодесантних військах. Пам’ятаєте фільм “У зоні особливої уваги”? Оце якраз там я служив, місто Гуйджунай.
— Крім військового училища ще вчились?
— Так, здобував економічну освіту в РЕГІ (нині МЕГУ ім.С.Дем’янчука – авт.).
— Як у вас на сімейному фронті?
— Був одружений, маю прекрасну і вже дорослу дочку.
— Доньку балуєте?
— (Посміхається). Скажу так, я не відмовляю, чи майже не відмовляю, якщо моя дочка звертається до мене. Усе має бути в міру.
— Свого часу ви самі вирішили долю свого майбутнього. Дочці теж дозволили самій обирати, куди йти після школи, чи все ж направляли?..
— Вона вчиться у Львівському університеті ім. Івана Франка, на філософському факультеті. Де навчатись — обирала сама.

Після армії зайнявся бізнесом
— Після армії одразу повернулись у Рівне?
— Так. Приїхав у Рівне. Тоді якраз був час зародження підприємництва, і я пішов працювати в приватне підприємство “Форум”. Згодом напрацювали міжнародні зв’язки, і в 1990 році мене запросили на стажування до Англії. Там я прожив три роки, набуваючи досвід. У 1994 році повернувся в Україну вже як представник компанії “Шеврон”. У нашій країні це був чи не перший випадок, коли регіональній компанії довірили представляти інтереси всесвітньо відомої корпорації. Однієї з трьох найбільших нафтових компанії у світі.
— Але наскільки мені відомо, це не єдиний ваш бізнес-проект.
— Їх було багато. Свого часу ми разом з Валерієм Богуцьким починали “Трек-Любриканс”, “Радіо Трек”.
— Створити радіо була ваша ідея як колишнього діджея?
— Я вже й не пам’ятаю. Ми починали його разом з Богуцьким. Порахували, що це буде вчасний і вигідний проект, і як показав час — не прорахувались. Сьогодні я, правда, вже не маю відношення до “Радіо Трек”, кілька років тому вийшов з цього проекту.
— Про ваш капітал доводилось чути слова, що він “один із небагатьох, зароблених головою, а не кулаками”.
— (Здивовано). Ну, в місті багато капіталів, “зароблених головою”…
— Я маю на увазі талант вгадувати, коли й що потрібно відкривати. Наскільки мені відомо, у вас є підприємства в різних галузях.
— Є люди, які розвивають якийсь один напрямок. Почали, наприклад, працювати в будівництві, і тільки в цьому напрямку діють. Я ж працюю в різних напрямках. Тут ще справа в тому, що я не займаюсь сам усіма напрямками, але надаю необхідну допомогу тим, хто здійснює оперативний контроль конкретними напрямками.
— Тобто ви маєте ідеї, які реалізовують під вашим, так би мовити, наглядом?
— Не завжди мої ідеї. Це можуть бути ідеї інших людей, над впровадженням яких я працюю. Доводилось працювати топ-менеджером, організовувати процеси, але здебільшого це управлінський консалтинг.
— Який із проектів вам запам’ятався найбільше?
— Однозначно робота з “Шевроном”, а потім — з “Петро-Канада”, яку представляли не тільки в Україні, а й у цілому СНД. Це був колосальний досвід.
— То чому ви, пане Сергію, зараз вирішили піти з бізнесу у владу?
— Скажу чесно, коли мені зробили пропозицію очолити управління стратегічного розвитку й інвестицій, я не одразу погодився. Я вів кілька бізнес-проектів, а від цього довелось би відмовитись. Але мене переконали, що новий мер прагне запровадити сучасні підходи розвитку міста. Виникла спокуса той досвід, отриманий за час роботи в різних країнах і різних структурах, використати на користь Рівному. Якось поступово я почав сприймати цю пропозицію як можливість взяти участь у новому проекті під назвою Рівне. Просто раніше це були бізнесові проекти, а тут проект іншого рівня, більшого масштабу.
— Який саме досвід ви збираєтесь використати?
— Нині у світі в управлінні компаній чи державних органів влади запроваджені сучасні системи управління. Це й електронний документообіг, автоматизація процесів, системи якості, електронний фінансовий облік та інші. Такі я впроваджував на тих підприємствах, які очолював.
Порівнюючи роботу тих же органів місцевої влади за кордоном і у нас, можна сказати, що ми значно відстаємо. Прикро, але відстаємо за деякими напрямками від сусідніх міст. Наприклад, від того ж Луцька. Але думаю, що ми здатні наздогнати і перегнати. Потрібне лише бажання і хороша команда. Створення сприятливих умов для розвитку і залучення інвестицій і буде одним із завдань мого управління. Інвестор має почуватись комфортно в усіх відношеннях.

“Люблю займатись серфінгом”
— Ви незвично виглядаєте як для чиновника. Будете міняти імідж?
— Я завжди обирав одяг, речі, стиль, виходячи не з того, “як це прийнято”, а з того, “що подобається мені”. Я можу прислухатись до поради близької людини, але не збираюсь відповідати стереотипам. Ну чому, наприклад, після призначення на посаду я маю міняти автомобіль? Він мені подобається, куплений на зароблені гроші. На ньому й їздитиму. Зрештою, й бюджету вигідніше, що чиновник їздитиме на власному авто, а не витрачатиме на це бюджетні кошти (жартома – авт.).
— Робота роботою, але іноді потрібно й відпочивати. Як ви проводите свій вільний час?
— Дуже люблю мандрувати, дивитись інші країни, спостерігати, як там живуть люди. Люблю море (замріяно). У дитинстві займався футболом, але більше подобаються водні види спорту. Люблю плавати, люблю віндсерфінг. Намагаюсь раз-два на рік виїхати кудись покататись на хвилях.
— Яка країна ваша улюблена?
— Все ж таки Англія. А в інших? (Задумується). Я всюди себе комфортно почуваю. У кожній країні є щось цікаве, я ніде не відчуваю себе чужинцем.
— А не було бажання лишитись жити за кордоном, як це часто роблять, скажімо так, небідні люди?
— Знаєте, я не пам’ятаю, про що мріяв у дитинстві, але знаю, чого зараз хочу: щоб по мені залишилась гарна пам’ять тут. Хочу, щоб про те, що я доброго зробив, згадували мої нащадки і пишались цим. Тому мені й не хочеться жити десь за кордоном. Я тут народився.