Ми у Facebook
08.07.2009, 16:52

Карпатський “горєц” в міліцейській формі

Генерал Ярослав ГОЛОМША вже більше року на посаді головного міліціонера Рівненщини. Призначення Ярослава Ярославовича на посаду начальника обласного управління МВС України довго обговорювали. Адже за п’ять років до того на Рівненщини керував обласною прокуратурою... його рідний брат — Микола Голомша, добре відомий у нашому краї.
На втіху журналістам та на превеликий жаль недоброзичливців, Ярослав Ярославович виявився не надто гоноровим. Як професійний оперативник, завжди суворий та серйозний, і як професійний оперативник, неохоче говорить про особисте. З часом він звик до уваги журналістів і почав лояльніше ставитися до “життєвих” питань. А скільки задоволення отримав, кажуть його близькі соратники, після медіа-вечірки, що відбулася у “Магнаті” нещодавно…
Після чого, до слова, відразу ж і погодився на тет-а-тет. Виявилось, що Ярослав Голомша обожнює книги, виховує сина за суворівськими принципами та по-своєму позбавляється негативної енергії…
Міліціонер, який читає розумні книжки
— Кава? Чай? (пан Голомша запрошує мене до свого кабінету – авт.)
— Каву. Якщо можна — без цукру. А ви?
— О, ні. Дякую. Я тільки чайJ Кавою намагаюсь тепер не зловживати. Пам’ятаю, якось мій рекорд випитої кави — 29 чашок за день!
— Така напруга була пов’язана з тим, що ви знову повернулися з міністерської “паперової” роботи до більш оперативної?
— Я б не сказав, що це була робота з паперами. У Міністерстві я був заступником начальника служби внутрішньої безпеки Головного управління боротьби з організованою злочинністю. Це якраз одна з технічних служб. Тому мій робочий день формувався весь час з різноманітних поїздок по регіонах. Хоча і стосів паперів-рапортів вистачалоJ
— Я знаю, ви вчилися у Тернопільському фінансово-економічному інституті. Чому потім вирішили ще й юридичну освіту здобути?
— Тоді ж з Карпат переважно до лісотехнічних навчальних закладів вступали, я теж встиг до того попрацювати фрезерувальником на заводі, займався різьбою по дереву. Але, коли я служив в армії, мій хороший товариш якраз закінчував Тернопільський фінансово-економічний інститут. Він мені і запропонував туди вступити. А далі по ходу життя (я дуже захоплювався багатьма чоловічими видами спорту) зрозумів, що потрібно йти на справжню чоловічу службу. Отак вже переорієнтувався на юриспруденцію і закінчив Львівський інститут внутрішніх справ.
— Тобто вирішили одягнути міліцейську форму?
— Так. Тоді ж до цієї професії ставились серйозніше, ніж тепер. Я, крім того, начитався всілякої детективної літературиJ…
— Що запам’яталося з робочих буднів “оперативника”?
— Та сама професія “оперативника” зобов’язує все пам’ятати. З одного боку, це була робота закритого типу. З іншого, навпаки — контактна, адже ти чи не щодня спілкуєшся з людьми. Просто повинен був вміти з ними спілкуватися. Саме задля цього я й вивчав психологію та соціологію. Почалося все з того, що якось, перебуваючи в Чехії, у бібліотеці натрапив на книжечку “Як себе удосконалювати”. І почав віднаходити у собі баланс позитивних і негативних сторін. Пізніше вже були тести Бурдона, книги Володимира Лєвіна… Вивчав чисто життєві моменти, які в роботі оперативника дуже необхідні… Згадую книгу “Учение глаза”. Там було вчення правильного ока за принципом поліграфа — детектора брехні. Навіть сам тренувався перед дзеркалом, як правильно координувати напрямок погляду. Вже коли спілкувався з відповідальними людьми або з жінками, не було такого, щоб я на когось кричав або хтось сказав мені неправду. Намагалися, але це їм не вдавалося.
— Пригадуєте найбільшу небезпеку, яка вам загрожувала?
— Ой, ви знаєте, я не люблю розповідей про героїзм… Пам’ятаю, моя перша справа була з кіднепінгу: в 1993 році викрали одного хлопчину зі столичного інституту. Я проводив операцію. Якраз тоді — 17 січня — мені довелося п’ять годин (!) просидіти в багажнику.
Хабар
давали кавою
— Багато чула про ваші цікаві методи виховання юних бійців…
— (Голосно сміється.) Це ви про хлопців, які любили вживати слабоалкогольні напої? Так, я лікував їх. Фізкультурою. Пробігли коло, видохся, не виконав норму — пиши рапорт. Або перестань вживати всякі джин-тоніки… Було навіть, батьки скаржились, що я їх заганяю. Але так я лише рятував їх.
— Часто зверталися до вас впливові люди з проханням посприяти?
— Нечасто. Я думаю, у них, ще не доходячи до мого кабінету, відпадало будь-яке таке бажання: в коридорі є чіткий надпис “Вор должен сидеть в тюрьме”. Такі думки щодо мене, як-от “приїхав отримати генерала — і все” у багатьох не справдились… Я живу за принципом квадрата, що існує у кожній правоохоронній системі. Мені головне, щоб у жодному куті нічого не запустити. Або ж візьмемо принцип шахів. (Демонструє шахову дошку на робочому столі.) Якщо десь буде прогалина — будь-хто в неї вдарить.
— Все ж, думаю, були спроби запропонувати вам гроші? Яку найбільшу суму пропонували?
— Хочете — вірте, хочете — ні. Але жодного разу! Була лише раз спроба “віддячити кавою”, коли ще працював оперативником на Тернопільщині.
— А погрожували?
— Були моменти: через роботу доводилось змінювати місце роботи, місце проживання… Але, вважаю, погроз бояться тільки тоді, коли роблять щось підле.

Сім’я розкидана по Україні
— В яких ви стосунках зараз з братом? (Микола Голомша нині — заступник Генпрокурора України – авт.) Часто бачитесь?
— Нечасто, на жаль. А стосунки… Стосунки — братські. Він по життю — боєць. Оскільки я старший, в юності займався з ним боксом, пізніше він уже сам зайнявся карате. Можливо, в якійсь мірі я вплинув на його життя. Взагалі нас аж шестеро в сім’ї — ми з братом та четверо сестер. Наймолодші — дві близнючки. Зараз на Львівщині живуть та працюють.
— Теж в юриспруденцію подалися?
— Так, обидві мають правову освіту. Одна працює в центрі зайнятості, а друга досі займалась приватним підприємництвом. Втім, наразі вирішує питання, щоб піти на юридичну службу. (Раптом іронічно усміхнувся.) Можливо, десь формується така собі династія правовиків…
— Усією сім’єю вдається іноді зібратися?
— Рідко. На превеликий сором, немає можливості поїхати до батька на Прикарпаття, сім’я фактично вся розкидана по Україні: син — у Тернополі, дочка з дружиною — у Києві…
— Але бережете якісь сімейні традиція, звичаї?
— (Сміється.) У нас в сім’ї всі люблять співати, всі грають на музичних інструментах. Тому вже як збираємось, то це цілий оркестр… Крім того, у кожної з сестер — своя коронна страва. Коли збираємось в батьківському домі, до кухні не підійти.
— Ваша дочка Оля, здається, у Київському інституті міжнародних відносин навчається?
— Так, на факультеті міжнародного права. Закінчила перший курс. Ви знаєте, я колись про це говорив: у “Фактах” писали, що туди вступають тільки впливові та багаті. Я розумію, що журналісти люблять сенсації, але насправді Оля сама прагне вчитися. Наприклад, усі сесії здає на “відмінно”. І, повірте, я не бігаю до викладачів, щоб купувати їй оцінки… До того вона навчалася у столичному ліцеї міжнародних відносин.
— Зятя ще не підшуковуєте їй?
— Та я би з радістю, але в мене немає вибору. Я говорив з дочкою на цю тему: Оля сказала, що це буде її рішення. Хоча, пам’ятаю, свого часу вона хотіла й у правоохоронні органи йти, але ми відмовили. Вистачає того, що Микола (так звати старшого сина Ярослава Голомші – авт.) працює слідчим прокуратури.

Дружину “обробляли” оперативники
— Дружина Наталя не нарікає на те, що вона у Києві, а ви тут?
— Думаю, що не дуже вона від цього щаслива. Але у свій період часу з Наталкою проводили роботу старші оперативники. Вона знала, який шлях я обираю, і підтримала мене. Надзвичайних конфліктів через відстань не виникає. Мабуть, тому, що це увійшло в звичку. Хоча хтозна, може, краще було б сидіти там…
— Де з нею познайомилися?
— Ще за студентства. На відпочинку після однієї комсомольської конференції. Як-то кажуть, музика нас з’єднала: я полонив її серце грою на гітарі…
— Вона зараз науковою роботою займається?
— Так, працює у Київському національному аграрному університеті, зараз захищає докторську роботу. Вона викладає менеджмент та макроекономіку.
— Кажуть, на Прикарпатті суворо виховують дітей…
— Є таке. Батько ще з дитинства намагався виховати у нас з братом мужність та наполегливість. Все спрямовувалось на те, що сам будуєш своє життя. Я вже після 8-го класу поїхав вчитися у серйозне для мене місце — у Стрий. Хоча більшість часу там проводив у секціяхJ
Я і щодо своїх дітей сповідую принцип: якщо син, то повинен рости суворовець, у дочці ж треба виховувати жіночність…
— Тобто батьківські поради плекали протягом життя?
— Оце щойно спало на думку дідусеве вчення. Зокрема, про головний убір, який потрібно обов’язково знімати перед старшими людьми та жінками. До речі, був в Англії з робочою поїздкою, то там це звична справа. Я навіть тепер, коли часом іду вранці через парк на роботу, вітаюся завжди з тими людьми, з якими постійно бачусь, хоч ми й незнайомі.

“У кабінеті тримаю ядро”
— До речі, як часто вдається в шахи зіграти?
— Чесно кажучи, якби хоч якийсь був бажаючий, то в будь-який момент. Просто чомусь цього уникають…
— Можливо, бояться вам програти?
— Справа не в тому. Я не є шаховий фанат. Просто принцип керівника, принцип взагалі життя має до чогось прив’язуватись. Все, що тут є на території під моїм головуванням, — своєрідне військо, яке потрібно правильно розставити, спланувати роботу. Так як і в шахах: кожна фігура виконує свою функцію, має своє місце, і щоб перемогти, слід вибудувати відповідну схему.
— До речі, спортом ще вдається займатися?
— Звісно, вдається. Не поважаю таких розмов, коли нарікають: на спорт не вистачає часу. Хто не хоче цим займатися — той не знаходить час. Перше — це, безперечно, фізкультура. От у мене є навіть ядро в кабінеті, яке я піднімаю по 1600 раз в день. (Дістає з-під стола та демонструє мені спортивний снаряд. Я навіть підняти його не змогла – авт.) Дуже розслаблює пальці, особливо після писанини.
Мій головний принцип – щоб не заносило. А то сідають в керівне крісло, починають потім на машинах їздити і таке інше. Мені подобається ходити пішки. Через парк, наприклад, у спортивному костюмі. Люди, до речі, вже звиклиJ
— Я чула, у вас велика бібліотека вдома…
— Дуже велика. Я полюбив читати ще з дитинства, тому й з дитинства почав збирати книги. У мене є багато старовинних книг. У мене чудова мама-теща свого часу була керівником “Союздруку”, і ми тоді передплачували все: класику, українських авторів, спеціалізовані видання. Й досі я бібліотеку поповнюю. До речі, серед книг трапляються і специфічної тематики. Не хочу, щоб ви подумали, що я тут тільки читанням займаюсь… Але ось на столі в мне книга “КГБ”, українські детективи… (Відчиняє шафу, всі полиці зайняті книгами: з української культури, про екологію рослин – авт.) Друзі мені намагаються презентувати. У нашій роботі, коли людина постійно серед криміналу, хочеться трохи “провітрити” голову. Іноді випадає час почитати ввечері…
— Яка книга справила на вас найбільше враження?
— Та всі потроху. Частинку береш для професійної діяльності, частинку — для себе. От, наприклад, зараз я дав помічнику — заступнику нашого міністра (Михайлу Корнієнку – авт.) книгу “Возрождение. Секреты молодости”. Не те, що я дуже хочу бути молодим, просто там цікаво розповідають про полковника британської армії Брекфорда. Він об’їздив увесь світ, а тому доводить, що людина європейського походження може жити до 85 років. Після 80 років він рекомендує робити п’ять вправ, пов’язаних з чакрами… вони заповнюються негативною енергію, доки ти живеш, і їх треба за допомогою цих вправ вивільняти та заповнювати позитивною енергією…

“Без костюма мене не впізнають”
— Так, і діловий костюм іноді ж доводиться знімати…
— Найцікавіше, що без нього мене іноді не впізнаютьJ Але я не маю права бути без нього… До речі, костюми ми з дружиною разом купуємо. Вже знаємо свої місця. Мені, наприклад, “Стелла” підходить. Вони, буває, на Італію, на Німеччину шиють. Мені підходить, і недорого. Дочка часто впливає на мій вибірJ
— Недоліки свого характеру можете назвати?
— Є багатоJ Однак я ж намагаюся встановити свій баланс. Треба за собою спостерігати, визначати свої звички. Оці дрібниці згодом творять саму людину.
— Що вас дратує у людях найбільше і що навпаки – викликає симпатію?
— Знаєте, я вже в такому віці, що в мене немає такої дратівливості. Тим більше, вважаю, що це даремна трата моєї енергетики. Я абстрагуюсь від цього, тому що розумію: не можу змінювати людей та диктувати якісь умови. Хоча завжди є бажання, щоб мене почули, зрозуміли…
Що ж до симпатії, то для мене головне — слово, яке дається і яке підтверджується ділом. А ще викликають симпатію люди, які відшліфовують свій характер, а не зациклюються на чомусь.
— Себе теж відшліфовуєте?
— Так, вік живи – вік учись. Треба пробувати, знаходити речі, які тобі вдаються. Я сам, наприклад, не вмію малювати, але з дерева щось витворити — будь ласка. Можливо, це виникло звідти, що в Карпатах виріс… Попри сірі робочі будні повинно бути місце фантазії. Повинна бути у всьому гармонія…





На правах реклами