Кабінетний боєць Михайло Бузинарський

Про костюм від Версаче
— Михайле Юрійовичу, бачу, ви ніяк з телефоном не розлучитесь. Багато роботи?
— Так склалася доля (не знаю, чи на жаль, чи на щастя), що протягом усього свідомого життя допомагав людям. Ну ось, наприклад: я відразу пішов служити після школи – вступив до Донецького військово-політичного училища. Проходив службу у військах спочатку Радянського Союзу, а потім України. На різних посадах. Але все це було пов’язано із захистом національних інтересів. А також – захистом тих людей, які потрапляють у складні ситуації за межами країни. Тому мені доводилось часто працювати за кордоном. У 1995 році я вже набув військового пенсійного досвіду. Тому що на той час за участь у різноманітних локальних конфліктах термін служби був один день за три. Так, виходячи з кількості відпрацьованих днів, збільшувався стаж. Тому я так рано, фактично у 35 років, вийшов на заслужену пенсію. Ну, держава оцінила мої заслуги гідно – я отримав аж 700 гривень пенсії (на обличчі – іронічна посмішка – авт.) За те, що постійно ризикував своїм життям.
— Ви можете розмовляти російською, якщо вам зручніше…
— Та ні. Навпаки, хочу українською. Рідко розмовляю публічно зараз, тому потрібно намагатися розмовляти державною мовою. Так от, я вважав, що як вийду на пенсію, буду десь там, можливо, біля озера сидіти з вудкою, чи займусь подорожами. Але, на жаль, оскільки так оцінили нашу, військових, плідну працю, щоб поставити на ноги дітей та й самому за щось жити – вирішив зайнятися підприємництвом.
— Чим саме?
— Ми почали займатися новітніми технологіями, радіотехнікою, тобто встановленням автоматизованих систем. Тобто це було пов’язано з впровадженням електронних дозаторів, комп’ютерних систем відеоспостереження. Це, у принципі, допомогло як у плані інтелектуального розвитку, так, звісно, і матеріального. Фактично я досі й живу за рахунок тих заощаджень, які вдалося заробити, коли займався бізнесом. Бо зарплата держслужбовця, самі розумієте, дуже маленька.
— На сході засновували бізнес?
— Ми працювали по всій Україні. Тому я весь час був на колесах. До слова, і на Рівненщині. Ми працювали над створенням вагових комплексів на дорогах у Радивилові. Втім, саме підприємство ми заснували у Львові.
— Але наскільки я пам’ятаю ви – зі Східної України?
— Так, з Донецька. Хоча за часів військової служби я рідко був вдома. Та й взагалі в Україні.
— Я хочу прояснити: тобто ви повністю залишили бізнес і пішли в політику?
— Так. Бо розумів: якщо бізнесом не займатися постійно, нічого з того мати не будеш. Тому я продав підприємство. Наразі живу за рахунок тих заощаджень, зароблених підприємництвом.
— Все ж, наскільки я розумію, займатися бізнесом – це зовсім інші прибутки, ніж на державній службі…
— Я потребував інтелектуального розвитку. Тобто там, у бізнесі, коли я його будував, вивчав нові галузі та сфери – мені було цікаво. Певний період. Але на якомусь етапі я зрозумів, що нема розвитку в подальшому. Ми ж живемо не тільки для того, щоб отримувати гроші. Хоча багато людей зараз так і вважає: за гроші вбивають, за гроші надають пільги власному народу… Я вдовольняюсь тим, що маю. З собою ж туди (показує вниз рукою) – нічого не забереш. Коли людина, маючи 500 мільйонів, рве на собі волосся, тому що втратила два мільйони – це виглядає глупо. Ну а що ти з ними робитимеш? (підвищує голос – авт.) Підеш в ресторан? Купиш собі літак чи аеропорт? А хіба у цьому щастя? От я й вважаю, що потрібно насамперед розвиватись, а не збагачуватись. Яка різниця – будеш ти обідати в “Марлені”, до прикладу, чи в “Шинку”? Або ж особливої різниці між звичайним костюмом та костюмом від Версаче, який я мав змогу носити, я не побачив…
— Якщо ж заощадження закінчаться?
— Поки не закінчилися, слава Богу... (Голосно сміється, але одразу ж повертає собі серйозний вираз обличчя). Зараз в мене дочка займається бізнесом у сфері харчових продуктів. Але займається і перекладами. Часто за кордон виїжджає. Вона була засновником двох підприємств. Практично дочка вже не потребує фінансової допомоги.
— А син?
— А син вчиться у Києві в торгово-економічному університеті. У мене ж потреби невеликі. Мені всього вистачає. (Дзвонить телефон. Як пізніше пояснить Михайло Юрійович, телефонували з Кабміну, з “Урядової лінії” – авт.) А чому оцей дзвінок був? Тому що вирішується питання стосовно пільг, наданих мені як учаснику бойових дій. Я коли переїхав до Рівного виконувати обов’язки керівника Приймальні Президента, потрібно було тут прописатися. Виникало багато незручностей бюрократичних. І я виписався з попереднього місця проживання. І мені автоматично скасували всі пільги, які я мав. Хоча за законом – пільги надаються на всій території держави. Постанова ж Кабміну навпаки обмежує окремі норми закону. Ми хотіли демократію, ми її отримали. Так, зараз кожен може сказати про іншого все, що хоче. Але це замало, на мою думку. Мабуть, тому я пізніше погодився очолити приймальню новообраного президента Ющенка.

Про спонсорську допомогу Матчука
— Чому саме Рівне?
— Знаєте, я спочатку, звісно, хотів працювати в Донецьку. Бо там моя мама живе, вона інвалід першої групи, а тому потребує постійного догляду. Але, на жаль, на той час у Донецьку не було вакантних посад, а було місце на Рівненщині. Крім того, потрібна була незалежна людина, яка не має тут дружніх чи родинних зв’язків. Та й на тодішнього губернатора, не буду називати його ім’я (як кажуть, про них або добре, або нічого) було чимало скарг.
— Тобто вас “заслали” перевірити роботу тодішнього губернатора?..
— Не так перевіряти, як просто у противагу. Чому пізніше всі губернатори почали виступати за скасування президентських приймалень? Тому що це був єдиний орган, який інформував Київ, Секретаріат про ті недоліки роботи голів областей, посадовців.
— Тобто фактично ви ставили під загрозу перебування того чи іншого губернатора на своїй посаді?
— Зрозумійте, адміністративні чиновники мають звичку звітувати лише про позитивні речі. Але вони часто забувають про страйки, про дерибан землі, що часто відбувалося. Коли приїхав на Рівненщину – зрозумів, що багато посадовців, очевидно, не за рівнян переживають, а за власні кишені. Тому не дивно, що я потрапив під прес діючої влади. Усе ж робота моя завершилась успішно, і Президент таки звільнив тодішнього губернатора, хоча й у нього були впливові, так би мовити, заступники. Втім, час довів, хто був правий. Один тільки нюанс: належно так нікого й не покарали. Ті люди, які, наприклад, дерибанили УБРС в Кузнецовську (один із заступників тодішнього губернатора). До речі, це підприємство і досі має заборгованість. Або ж коли інший радник губернатора приміщення по всьому місту скуповував… Належного, на мою думку, покарання вони так і не понесли. Вкотре переконуюсь: правової держави у нас і досі немає. Візьміть, наприклад, Францію. Там спокійно притягають до відповідальності президента за те, що він 20 років тому, будучи мером, лобіював інтереси приватної фірми на виконання підряду у Парижі. От це я вам скажу – демократія. А у нас, якщо копнути так глибше, що і як придбалося, то можна садити і садити… Але ніхто цього не робить.
— Коли перебували на посаді керівника приймальні, були якісь погрози чи, можливо, навпаки – заохочення?
— Щодо погроз – то прямо погрожували лише один раз. Мені керівник діючої на той час влади запросив до себе для вирішення якихось робочих питань і там сказав, що “я тебе знищу”. Така погроза була. Приходили погрози і у вигляді смс-повідомлень.
— Після розформування президентських приймалень ви ж до територіальної інспекції праці не відразу влаштувалися…
— Так, я спочатку працював радником у покійного міського голови Рівного Віктора Чайки, пізніше пішов працювати радником до Віктора Матчука, як він очолив адміністрацію. Пропрацював на цій посаді менше року, як мене попросили очолити територіальну інспекцію праці.
— Ви – людина, яка тривалий час працювала на військовому поприщі. Що спонукало вас таки піти у політику?
— Розумієте, військова служба – для молодих. З віком приходить прагнення зайнятися інтелектуальною працею. Задля цього я, наприклад, закінчив юридичний університет…
— Уточніть який.
— Наш, рівненський. Академіка Дем’янчука. Якщо чесно – я вже після першого тижня роботи у Приймальні Президента зрозумів, що без юридичної освіти мені не обійтися. А щодо політики, то, я думаю, через владні структури, через ЗМІ, через громадські обговорення можна якось змінити те, що коїться у нашій державі (Заходить жінка, роздає буклетики – він відмовляється брати, але дає їй гроші – авт.) Я вам скажу так: я не працюю з якимись мажорами, у яких все гаразд. Я працюю з отакими простими людьми і не цураюсь цього.
— До речі, точаться розмови, що у вас особливо дружні стосунки з губернатором Віктором Матчуком…
— (Кількасекундне мовчання – авт.) Ні, ми з ним спілкуємось лише у діловому руслі. Я з ним познайомився, коли приїхав працювати на Рівненщину. Він на той час був депутатом облради, а також ще займався бізнесом. Пізніше, до речі, Віктор Йосипович суттєво допоміг Приймальні Президента, закупивши оргтехніку. Я йому дуже вдячний за ту спонсорську допомогу. Так само, як до речі, і вдячний Михайлі Заблуді (генеральному директору ВАТ “Рівнеазот” – авт.)

Про краватку та мізки
— Я так розумію, вже в юності визначилися з професією?
— Військовий – це була престижна професія. Людина у формі… Зараз важливість армійської служби нівелюється. Але не з вини військовослужбовців, а з вини політиків. Хоча… (з’явився задумливий погляд – авт.) і колись все не так гладко було… Наприклад, зарплата американського лейтенанта на той час складала дві з половиною тисячі доларів. А ми отримували по 275 російських рублів. Цікавий факт, виявлений під час вивчення закордонної військової служби: коли американець підписував військовий контракт, він зазначав, в якому штаті хоче мати будинок. І от доки він воював – йому вже дім підготували. На пенсію – відразу у своє власне житло. У нас навіть квартиру не можуть дати…
— Михайле Юрійовичу, я розумію, що вам важко це згадувати. Але все ж – що для вас було найважче під час перебування у Афганістані?
— Найважче? (затих – авт.) Мабуть, те, що я був неготовий. Як і всі з нашої команди. Якщо інших солдат, наприклад, вчили воювати у відповідних умовах, то ми такої практики не проходили. Я тоді готувався їхати працювати до Європи. Але доля закинула в Афганістан. Хоча морально ми, мабуть, були налаштовані. Військове загартування мали ж.
— Чому не продовжили кар’єру військового далі?
— Є така приказка: “Син полковника не може бути генералом. Чому? Тому що у генерала є свій син”. Мій батько не був генералом, він не був навіть полковником, він звільнився раніше. Але й дід у мене був військовим. От я подивився і вирішив, що далі нічого цікавого у війську для мене не було.
— Тому ви і дітей у “військовому” режимі виховували?
— Я дітей не дуже суворо виховував. Та й не було часу, якщо чесно. У принципі, думаю, вихованням дітей повинна займатися саме жінка. А чоловік – вирішувати вже такі точкові питання. Знаєте, як кажуть, якщо собака гавкатиме кожен день – на неї перестануть звертати увагу. Тому, на жаль, всі свої зусилля у вихованні дітей я спрямував на їх матеріальне забезпечення.
— У вас суттєво помітний російський акцент у вимові. Українську мову почали у Львові вивчати?
— Насправді українську я вивчав ще у школі в Донецьку. Звісно, потім я не спілкувався українською, тому що не було потреби. Але тепер як посадовець чудово розумію, що знання державної мови мені необхідне. Якщо ми мешкаємо в Україні, повинні розмовляти українською. Я бачу по своїх дітях: вони розмовляють вільно як українською, так і російською. І, я думаю, вже наступне покоління буде повністю говорити рідною мовою. Але важливо, щоб це впроваджувалось ненасильницьким методом. Інакше воно справді не приживеться. Так само і посадовці повинні вміти говорити двома мовами. Як кажуть, краватка не сприяє мисленню. Тобто чиновника завжди асоціюють з краваткою. Але як показує закордонний досвід – не в цьому справа. Головне, щоб мізки працювали.