Рівнянин-ліквідатор Микола Гайбонюк — спогади

– Мене, 31-річного заступника завідувача відділом філіалу НДІ технології машинобудування, як офіцера запасу, мобілізували на ліквідацію аварії на Чорнобильській АЕС у першу річницю цієї катастрофи. Із 2 квітня 1987 до 7 червня 1988 року я був серед ліквідаторів. Служив помічником начальника батальйону інженерно-дорожного полку від Прикарпатського військового округу. Дислокувався він біля села Термаховка Іванівського району Київської області. Ми будували пряму дорогу від Прип’яті до станції для перевезення вантажів. Знімали верхній шар ґрунту, звільняли склади, магазини, споруджували вертолітні майданчики, дамби, щоб стримати весняні повені.

— Спочатку на короткий час їздив у зону, щоб виконувати оперативні завдання. А потім сам попросився в зону на постійно, бо там небоєздатним став гарнізон. "Спалені" офіцери (хто набрав певну дозу радіаційного опромінення) вже чекали заміни й відправки додому. Жили ми в аудиторіях медичного училища. Я вів документацію і возив бригади ліквідаторів на захоронення "рижого лісу". Маю 24 виїзди в зону, майже всі в найнебезпечнішу третю. Біля станції була неповторної краси зруйнована українська природа. Моторошно було дивитися на обпалений радіацією ліс, який набрав рижого забарвлення. Ліквідатори бензопилами, лісовалочними машинами, привезеними з Сибіру, різали сосни й складали в глибокий котлован, який потім засипали до метра піском і півметра – землею. Через рівень радіації працювали там по 20-30 хвилин. Територію, де працювали ліквідатори, весь час поливали водою. Згодом на цьому місці посадили новий ліс.

— Тяжко було спостерігати за всім, що робилося в зоні аварії. При виїзді на пункті санітарної обробки перевіряли машини. Якщо виявляли на них більший від допустимого рівень радіації, машини мили. Коли це не допомагало – відправляли на могильник навіть нову техніку. Такою ціною оберталася ця страшна аварія.

— А що вже говорити про людей, які набирали велику дозу опромінення, знаючи, як це негативно позначиться на їхньому здоров’ї. Гранична доза радіації на людину була 25 рентген, а вже з травня 1987-го — 10. З цими рентгенами назавжди мічені атомом ліквідатори втратили здоров’я, радість повнокровно жити. Багато з них уже пішли з життя. Держава не дуже піклувалася про них, а зараз – тим більше. Хоча закон регламентує пільги чорнобильцям, проте вони фінансово не забезпечені.

— Це стосується пенсійних виплат, на лікування, оздоровлення. Два останні роки жодної копійки держава не виділила на спорудження житла інвалідам-ліквідаторам. Не проводиться моніторинг забрудненості територій за межами тридцятикілометрової зони. У 2010 році закінчилася національна програма з ліквідації наслідків аварії. Про розроблення нової тільки починають говорити. Тому нам доводиться боротися за свої права.

— Ліквідатори нашої області згуртувалися в громадське об’єднання інвалідів "Союз. Чорнобиль. Україна", яке очолює Георгій Хиля. Активну участь у ньому беруть члени правління Олександр Савчук, Віктор Ольховик, Ольга Кротюк, Герш Фраєрман. У ці скорботні дні з теплотою в душі пригадую першого голову громадського об’єднання Петра Секідіна. Допомагає у вирішенні багатьох проблем ліквідатор, а нині голова облради Юрій Кічатий. Але держава все більше обмежує наші права й пільги. Тому разом із ліквідаторами з усієї країни напередодні 25-ї річниці аварії на ЧАЕС ми взяли участь у мітингу-протесті на Хрещатику в Києві. Хочеться привернути увагу влади до наших проблем. Адже кожні два дні в Україні вмирає три ліквідатори. У Рівненській області їх меншає, бо йдуть із життя, і збільшується інвалідів за рахунок постраждалого населення, зростає кількість онкохворих. Потрібно завжди пам’ятати, що всі вони не ховалися, а на совість виконували свій громадянський обов’язок.

— Уже 25 років дзвони Чорнобиля стукають у наші серця, змушують нас зупинитися й озирнутись у той страшний 1986-й, пригадати чорний біль нашої землі. І скільки б не минуло років, цей біль залишиться з нами.

За матеріалами: "Сім днів"