Ми у Facebook
13.02.2013, 19:03

Поет Олександр Смик: "Я півсвіту об'їздив, але весь час у Рівне повертався"

Олександр СМИК 55 років, поет, бард.
Де я – там столиця. Народився в місті Глухів, то козацька столиця. Рівне було столицею України у Другій світовій війні. Коли переїхав до Кременця, вирішив, що Тернопілля має всі підстави стати духовною столицею українства.

Я хлопець завжди центровий. У дев'ятому класі став кандидатом у майстри спорту з баскетболу.

Виріс у провулку Кавказькому в Рівному. Це унікальне місце. Моя сусідка за стіною була референтом Степана Бандери, у наступному домі жив помічник генерала Власова, навпроти – командир "ястребків" дядя Міша, далі – єврейська родина. Але всі дружили.

Не знаю, в кого я вдався. Дуже схожий був на дядька Леоніда, маминого брата. А за характером – на тата. Сказати, він ніколи в житті нікого не слухав, – неправильно. Та завжди мав власну думку й нікому не підкорявся. Усе робив сам, без будьчиєї допомоги, без держави.

Батько на місці ніколи не сидів. То шахти піднімав, то цілину. Приходив до мами і казав: "Галю, їдемо". Вона питає: "куди?" – "А яке твоє діло, збирай чемодани й поїхали". Але в Рівному мама сказала: "Більше нікуди не поїду, бо діти ростуть". Нас було троє. Батько мав повно друзів. У хаті постійно були люди. Не знаю, як можна жити без вихідних, але мама весь час стояла за плитою.

Мама була дуже добра. Класична хуторянка. Шалено вродлива жінка, дворянського роду. Ліси від початку Сумщини й до Росії – то були їхні землі.

У нас були і машина, і мотоцикл. Але я не знав такого, щоб усім виїхати на море чи в ліс. Батьків загнали в рабство і вони пахали день і ніч, щоб вижити. У нас країна рабів. У мене є такий вірш: "Це проклята земля, ніхто не винуватий".

Єдине, що було добре в радянські часи, – чіткість зарплат і відносність цін. Як не вистачало – можна було позичити 10 рублів до зарплати. Так 80 відсотків перепозичали. Але було за що віддавать, бо зарплату давали.

Мені нічого в дитинстві не бракувало. Не мав коли нудитися – футбол, баскетбол, теніс, захоплювався нумізматикою, розводив рибок. Батьки давали свободу. Аж занадто. Бо свобода – це найбільша відповідальність, що дається людині.

Я півсвіту об'їздив, але весь час у Рівне повертався. А потім, після інфаркту, лікарі порадили 5 кілометрів пішки ходити і здуру вибрали Кременець – там є гори. Не знали, що це місто стоїть на межі двох кліматичних фронтів. Переїхав. А на серце там якраз дуже важко.

Добрі справи треба робити тільки за власні кошти. Хочеш бути меценатом – не ходи і не проси, а зароби й віддай. Меценатство – це духовна потреба кожної людини.

Щастя – це коли є діти, яких ти любиш. І коли щось робиш для їхнього майбутнього. Коли живеш із коханою людиною і тебе розуміють. І коли здоровий. Щастя – це коли ти живеш в Україні, кажеш: "Я – українець! І всі пішли нафіг". А не соромитися й показувати на карті, що твоя країна – це біля Польщі. Щастя відчувається тоді, коли не маєш втоми.

Що про кохання говорити? Треба любити. Кожного дня.

У жінках подобається все. Починаючи від їхнього запаху, очей – до кокетливості, стервозності. А ще розум і безпосередність. Але коли помічаю в жінці затятість, захланність і скандалізм, стараюся з нею не спілкуватися.

Не сварюся ні з ким. Не люблю сварок. Є такий анекдот: "Даїшник запитує водія: "Чого ви в'їхали у стовп?" – "Жінка казала вліво, а теща казала вправо. А я так не люблю сварок!" Я набиваю ґулі саме тому, що не люблю сварок.

Не знаю, чи пізнав кохання. Маючи стільки років, можу стверджувати, що не знаю. Закоханість – так, знав.

Закохуюся миттєво. Відчуваю по віршах – тоді легко пишеться. Але музи "притятої" (постійної. – "Країна") у мене немає. Місце вакантне. Залишаю його вільним спеціально – інакше творчості не буде.

Люблю, щоб жінка була вдягнена зі смаком. Це не всім дається – то дар від природи. За кордоном нашу жінку зразу побачите. По одягу, по ході, по поведінці. Видає обережність. Наші жінки – зашугані.

Відчуття моменту, часу і смаку – це і є жіночність. Якщо потрібно вийти на трасу, то треба губи намалювати, щоб вони відбивалися у світлі фар. А коли жінка хоче інтиму, то може бути ненафарбована. Жінок люблять справжніх.

Можна пролюбити людину потаємно в душі все життя і не сказати їй про це. Хто від того збагатиться? Ніхто.

Чоловіків держава принизила більше, ніж жінок. Не дала можливості бути чоловіком. Бо чоловік – це той, хто забезпечує сім'ю, дарує, чинить сміливо і не кланяється в пояс начальнику зі страху, що завтра не принесе кусок хліба додому.

Жалість – це найбільша біда. Її треба гнати від себе. Наполеон говорив, що найважче сказати "ні". Коли людина навчиться казати це "ні", вона стає самодостатньою. Я ще вчуся.

Якщо в Німеччині "стукачам" платять, то в нас люди добровільно це роблять. Така система в Україні. Прикриваються гаслами державотворення і патріотизмом.

Що таке сьогодні начальник управління культури? Це людина, яка має ображених зарплатою підлеглих. І сам ображений зарплатою. Це людина публічна, каторжанин. Ти не маєш права на помилку, хоч вона залежить і не від тебе. Стара апаратура, яку треба було міняти років 20 тому, заглючив мікрофон на морозі. Чия помилка? Твоя. Хтось забув слова тексту сценарію – знову твоя помилка. І так далі.

Понад усе не люблю роздвоєності. Але якраз у ній живу зараз. Починаючи від бажання зробити щось і можливості це зробити.

Мріяв стати лісником. Тиша, спокій і своїми руками доглядаєш те, що росте.

Сенс життя – це робота, яку любиш, і сім'я, до якої хочеться повертатись.

Політ у прірву – теж політ.

Є доля, накреслена згори. Якщо вона дає якісь випробування, не треба їх цуратися.

Колись мене, як кожну творчу людину, цікавила слава. Зараз – ні. Стараюся не бути публічним. Цікавить результат і якість того, що робиш.

Мене питають, чого не сиджу у Facebook. Я інтернетом не користуюся. Не хочу того бруду. Схиляюся до епістолярного жанру – пишу есемески. Там є слово і концентрація думки. Ну не можна ховаючись під ніком, бути сміливим. Із того капкану чистим уже не вилізеш.

Стосунки з дітьми, слава Богу, хороші.
Старші дочки звертаються до мене за всім. Та головне – діти самостійні. Крім маленької Саші, звісно. Але шкодую, що не міг їм приділити більше часу.

Для меншенької дочки збираю бібліотеку. Усіх знайомих прошу написати: "Сашеньці на виріст". Це книжки мого покоління – Галябарди, Стельмаха, Покальчука. Якщо дитина виросте й захоче поцікавитися, чим батько жив, то відкриє книжку.

Я – м'ясоїд.
Люблю м'ясо в будь-якому вигляді: смажене, варене, тушене.

За день випиваю 10 чашок кави. Не задля бадьорості. Це звичка, їй уже років 20. Міг би її позбутися, як і багатьох інших. Але не хочу. Наприклад, не любити жінок. А навіщо їх не любити? Не розумію, чого треба себе в чомусь обов'язково обмежити.

Люблю осінь. Тоді я найбільше пишу і маю найбільше здоров'я. Хоч ніби й усі болячки тоді загострюються.

Після трьох пережитих інфарктів шалено хочу все встигнути. Ритм пришвидшився на 100 відсотків. Величезну кількість книжок і дисків видав саме у цей час.

Стосунки з Богом у мене дуже утаємничені. Це моє. І я вірю. Людина, яка пройшла по межі смерті, вірить удвічі більше.

З кожним роком обмежую коло знайомих і друзів. Люди не вміють і не хочуть цінувати відкритість. От мені всі кажуть: як добре, що ви завжди говорите правду. А попробуйте. Так добре, що не знаєш, з якого боку тобі ввалять, хто не буде вітатися, хто скаже, що ти – ідіот і вдарить у спину перший.

Друзів у мене нема. Тільки Валєрка Дяков. Він співає в переході в Рівному. Це – єдиний чоловік, який мене не зрадив ніколи. У мене були часи, коли міг три дні жити одним яблуком. Але Валєрка був завжди.

Маю власне гасло, якого намагаюся дотримуватися: "Кожне слово – діло, кожен вчинок – честь". Тут – починаючи по всій вертикалі влади і закінчуючи власним оточенням – одне говорять, інше роблять. Я – східняк. У нас такого менше.

Боюся незрозумілості. Привідчинених дверей, коли не бачу ворога. Боюся не ворогів, а підлості.

Якби не вірив, що добро обов'язково переможе зло, уже б не жив. Хоч головою розумію, що то гарний міф. Але вірити треба. Інакше руки опускаються.

Смерті вже не боюся. Коли настане, тоді й настане. Але якщо є для кого жити і є що робити – треба жити.

Соромно, що дуже пізно зрозумів: хоч би скільки міняв жінок, життя треба пройти з однією.

Досьє:
Олександр СМИК народився 26 жовтня 1957 року на Сумщині, зростав на Рівненщині, нині живе на Тернопіллі. Закінчив Рівненський державний педінститут та Київський університет імені Тараса Шевченка. Дипломант фестивалю ”Червона рута-91”, володар премії Краківської конфратерні поетів. Лауреат літературних премій імені Василя Стуса, Богдана Лепкого та краєзнавчої – імені Володимира Гнатюка. Автор концептуальних розробок музичних фестивалів ”Тарас Бульба”, ”Вивих”, ”Повстанські ночі”, ”Лаба”, ”Золоте підпілля”, ”Зелений цвіт – цвіт надії”, ”Кобзарські сезони Волині”, ”Прем’єр-фест”. Організував перший і єдиний в Україні приватний будинок творчості ”Потік Ірви” у місті Кременець на Тернопільщині. Колекціонує картини. Має близько 400 полотен різних художників. Видав 25 дисків і 20 книжок. Має 36 років безперервного трудового стажу і ”третій том трудової книжки”. Починав із посади лаборанта фізики й електротехніки. Працював на будівництві, викладав в інституті, був екскурсоводом, помічником міністра, помічником нардепа, займався рекламним бізнесом. Два роки очолює управління культури Тернопільської міської ради. Називає себе культурологом, людиною, що придумує несподівані речі. За 2011 рік провів у місті 450 заходів. Одружений учетверте. З дружиною 31-річною Ольгою виховують 3-річну дочку Олександру. Від попередніх шлюбів має двох дорослих доньок та двох онуків.

Джерело: Gazeta.ua





На правах реклами

купити смартфон Apple iPhone 15 Pro max у Львові, Україна


Актуальні новини України за сьогодні на https://www.ukr.net

Допомога ЗСУ