Як дорослі реагують на "великих дітей"

Для достовірності досліду необхідно було позбутися усіх рис "дорослості", які ми набуваємо протягом життя — серйозність, терпіння, виваженість та інші.
Експеримент тривав лише декілька днів, адже більше, думаю, мої рідні просто не витримали б і почали б серйозно турбуватися про стан моєї душевної рівноваги.
Кожна дитина вважає свою маму найгарнішою у світі і не соромиться постійно говорити про те, як її любить. А ще малеча завжди відкрито та щиро висловлює свої почуття. Коли хочеться плакати — плаче, сміятися — сміється. А коли нема настрою — просто вередує.
Я кілька разів на день говорила мамі, як я її люблю. Спершу вона здивувалася, адже раніше я не так часто це говорила просто так. Проте їй було надзвичайно приємно чути це один, два і навіть десять разів на день. А от з татом вийшло трохи складніше. Після того, як я вперше за час експерименту сказала йому, що люблю його більше всіх на світі, він сказав "ага" і далі займався своїми справами. Після другого сказав "я теж". А ось після десятого не витримав, посадив мене навпроти та із серйозним виглядом запитав, чи я бува щось не накоїла і просто боюсь у цьому зізнатися.
Як справжній експериментатор, своє дослідження я продовжувала навіть вночі.
Як правило, діти бояться самі ходити вночі, навіть у власній квартирі. Тому часто просять батьків провести їх у туалет. Пояснення на кшталт бабая не існує, якось не дуже справляє на них враження. Дочекавшися глибокої ночі, я розбудила свого старшого брата із проханням провести мене на кухню, бо мені було страшно, але дуже хотілося пити. Його подиву не було меж. Мені порадили не клеїти дурня, не дивитися на ніч усілякі страхіття, яке демонструє сучасне ТБ, перевірити свою психіку і не знущатися над рідними, адже о 3-й ночі вони цього не заслуговують. Проте, як-то кажуть, серце не камінь, і дивну забаганку все ж таки виконали.
Один день я вирішила присвятити вивченню оточуючого світу. Типу чому сніг білий, чому ялинка зелена, чому світиться лампочка, а в телевізорі стрибають люди. На роль свого просвітителя обрала знову ж таки свого старшого брата, який, на його нещастя, був поруч.
Я приготувала масу різноманітних і цілком безглуздих запитань. Наприклад, в який час висока людина вкладається спати, чому американці живуть у США, чому Росія зустрічає Новий рік на годину раніше, чому стрілка годинника рухається праворуч, а не навпаки, чому не буває бородатих міліціонерів та інші.
Спочатку він відповідав заради жарту, потім почав злитися і відмахуватися. Згодом просто ігнорував мене, звинувачував у знущанні над людьми. Зрештою цілком несподівано сам почав грати у мою ж гру і ставити безглузді запитання. Наприклад, чому у жіночому туалеті завжди довша черга, ніж у чоловічому, або в якій величині вимірюються силіконові груди.
За цими безглуздими запитаннями і такими ж відповідями ми весело провели час. Проте не на всі його запитання я знайшла логічні відповіді. Отак, напевно, і діти заганяють у глухий кут батьків своїми "невинними" запитаннями.
Чим далі затягувався мій експеримент, тим більше натягувалися нерви у рідних. Останньою краплею для них стали мої вокальні таланти, які я демонструвала де треба і не треба із дитячою безпосередністю. Дивно, але люди чомусь не зовсім захоплювалися моїм співом. Втім, на час експерименту мене це мало хвилювало. Я голосно і з почуттям горланила "Облака, белогривые лошадки", або різдвяні колядки лише собі зрозумілою англійською мовою. Коли співала вдома — мене лише зрідка просили пошкодувати їх і не співати більше. Проте коли я наважилася розширити свою слухацьку аудиторію до ні в чому не винних перехожих на вулиці — батьки не витримали.
Вони вирішили, що прийшла пора серйозно поговорити і нарешті з’ясувати, що зі мною відбувається.
— Я, звичайно, розумію, що ти поводишся як дитина, що тобі вже все набридло. Це доросле життя із обов’язками, проблемами, постійними труднощами та дилемами. Проте впасти у дитинство і тим самим доводити всіх оточуючих — це не вихід. Ми турбуємося про тебе, — говорила мені мама, тримаючи за руку.
А далі полилися ріки роздумів моїх батьків про філософію буття та життєвого матеріалізму, які сьогодні досить гостро відчуває молодь.
Але жоден дорослий не здатен слухати це більше 15 хвилин, не кажучи вже про дитину. Так і закінчився мій експеримент.

P.S. Кожен з нас у душі дитина, яка виконує роль дорослого. Герої одного відомого фільму сказали: "Не буває дорослих, є лише постарілі діти". Дивно, проте у дитинстві нам для щастя не потрібні були дорогі машини, квартири, кредити, бренди чи цілі купи грошей (хіба що на морозиво). Адже ми раділи новій іграшці, можливості безтурботно поганятися у полі за метеликами, співати, радіти і плакати, коли заманеться. Давайте не забувати, що всі ми родом з дитинства, коли були справжніми і самими собою. Тому знайте, що можливість зняти із себе маску дорослого і відчути себе вільним є у кожного.