04.04.2015, 20:42

Викладач з Рівненщини - про подорож у місто американської еліти [+Фото]

Відомий на Рівненщині та й у всій Україні сходознавець, перекладач Корану українською мовою, кандидат історичних наук та викладач Національного університету «Острозька академія» Михайло Якубович мав можливість майже чотири місяці стажуватися у Прінстоні.

Своїми враженнями від міста американської еліти Михайло поділився з читачами рівненського глянцевого журналу «ВІТАЄМО!».

Сполученими Штатами не здивуєш ні українського мандрівника, ні навіть того співвітчизника, який ніколи не був за межами Неньки-України. Адже про Америку ми всі начувані: дивимось американські фільми, знаємо якість американських товарів, легко вирізнимо «зірковий» прапор та, звісно, маємо просто величезну українську діаспору (більше мільйона) в цій країні. А останнім часом ще й покладаємо великі сподівання – може, допоможуть проти ворога.

Утім, кожен, хто бував у Штатах, добре знає, що це країна великих контрастів. Десь видно багатство й силу, а десь проглядаються нелатані дірки бідності, переважно в емігрантських кварталах. Попри це, всюди відчувається своєрідний «американський дух» – помітно, що ця країна будувалася не «згори», а «знизу», оскільки кожна громада сама визначала свою долю. Та й нині по кожному американському місту одразу видно – де регіон із «пристойним» бюджетом, а де щось направду периферійне.

Моє знайомство зі Сполученими Штатами почалося із Міжнародного аеропорта Ньюарк Ліберті – це трохи на захід від Нью-Йорка. Оскільки інтернет малював досить складну картину «добирання» до Прінстона, довелося скористатися послугами так званого «шатлу» – щось на зразок таксі, але з фіксованим маршрутом. Водій-афроамериканець (як із американських фільмів) на старенькому «шевроле» довго їхав малоестетичним промисловим районом штату Нью-Джерсі й всю дорогу розповідав, як класно хоч на певний час потрапити в Прінстон, це маленьке, але так добре знане на весь світ університетське містечко.

Перше знайомство із цим містом минуло наче як в тумані – все ж більше десяти годин перельоту й різниця у часі свої наслідки дають. Але вже надвечір, йдучи від зупинки до свого апартаменту в Інституті перспективних досліджень (це окрема дослідницька установа, де працював свого часу Альберт Ейнштейн, розташована на околиці Прінстона), мені втрапили в очі якогось дивного вигляду білочки – і сірі, і чорні. Як виявилось, це типова американська білка, які в цій частині США трапляються ну дуже часто. А особливо в такому зеленому місті, як Прінстон, оточеному кількома великими парками.

Наступний ранок почався уже з поїздки у місто. Без машини в Сполучених Штатах прожити майже нереально – хіба у дуже великому місті. Міста «одноповерхової» Америки так розкидані, що часом непомітно, як одне переходить в інше. Не кажучи вже про те, що всі супермаркети (вони у Штатах давно витіснили маленькі магазинчики) розташовані десь далеко за містом, а громадський транспорт куди рідше ходить, ніж у нас. До деяких місць можна дістатися виключно машиною. Інститут, в якому я стажувався майже чотири місяці, забезпечував науковців безкоштовним автобусом, який ходив навіть до супермаркетів, а водій ще й допомагав завантажити пакунки з закупами.

Центральна вулиця Прінстона має назву Несеу стріт. Чистенька, з акуратною розміткою, жовтими «кебами» таксі й натовпами туристів (перважно китайських, які сьогодні активно «відкривають» Америку). Тут потрапляєш у світ вишуканих будівель одного з найкращих світових університетів, дорогих (як на пересічного американця) магазинчиків одягу, затишних і не дуже кав’ярень, де сам собі робиш каву. Зовсім не так, як у нас, коли чекаєш на милість продавця: ти наливаєш цей напій із великих ємностей, обираючи бажаний смак, сам додаєш цукор, молоко, а вже потім несеш на касу й розраховуєшся. Утім, американська кавова культура специфічна – «кава на вихід» тут просто мегапопулярна й американців важко уявити без паперових філіжанок у руці.

За кілька місяців доводилося в компанії колег побачити й нічний Прінстон. Насправді як «інтелектуальне місто» виглядає воно досить тверезим і виваженим: у числених барах дуже рідко можна зобачити когось напідпитку, немає голосної попси (адже за публічне відвтворення музики слід платити, «піратство» тут великий гріх), зазвичай працюють спортивні канали. Спорт, щоправда, траплявся відверто американський – регбі. Звісно, в інших містах Штатів можна побачити й «буйні» установи штибу наших, але поліція тут працює добре, тому і місцеві, і іноземці загалом почуваються в безпеці. Аж занадто добре: одного разу, телефонуючи в Україну, я випадково замість звичних 9-0-1-1 набрав славнозвісне 9-1-1. Не зауваживши помилки, почав телефонувати знову, аж раптом, уже після короткої розмови, почув наполегливий стукіт у двері. Поліція! Я довго не міг зрозуміти, що я такого міг накоїти, аж виявилось, що був зовсім випадково набраний «екстернний номер», а при зворотньому дозвоні «зайнято» в слухавці наштовхнуло поліціянтів на тривожні думки. Розійшлися, звісно, миром та помішками – такі помилки, почув я, бувають часто.

Взагалі, американці – люди привітні. Неможливо зайти до будь-якої крамниці, щоб не почути у відповідь звичне: «Хай! Хав ар ю?» Не завжди, можливо, воно щире, але все ж приємне. Простий американець зазвичай і дорогу покаже, і «на мигах» спробує пояснити, як і куди дістатись. Багато з них, навіть ще не громадян, але вже американців, дуже горді місцем, де живуть.

Одного разу, опинившись у Трентоні – це столиця того ж штату Нью-Джерсі, яка, на жаль, переживає далеко не найкращі економічні часи – я йшов через гватемальський квартал, торуючи шлях до місцевої української церкви й культурного центру. Серед брудних та непримітних вулиць цієї емігранської місцини, що так різко контрастувала із сусіднім Прінстоном, трапився місцевий хлоп, який на мої трохи лякливі погляди почав гукати: «Ей, це серце Америки, ти не думай! Це найкраще місце в усій Америці!». Можливо, воно й так, адже сусідня з гватемальцями українська громада в Трентоні – просто чудові люди, завядки яким вдалося зібрати чимало волонтерської допомоги учасникам АТО.

Бути на східному узбережжі США й не навідатись до океану – це було б злочином проти себе. Допоміг у цьому звичайний потяг, який, порівняно з українськими, куди дорожчий (переїзд до Нью-Йорку, а це година часу, коштував 16 доларів), але ось рівень комфорту навіть важко порівняти. За якихось півтори години я опинився у місті Лонг-Бренч, яке розтягнулося на березі океану. Час був уже «некупальний», хоч іще пригрівало сонце, а по пляжу замість відпочивальників ходили величезних розмірів чайки.

У місцевій піцерії, окрім цієї улюбленої американської страви, можна було відвідати безкоштовного чаю й кави, чудово знали, де знаходиться Україна, та ще й перепитували, «з якої саме Ви частини – західної чи східної?» Хочеться вірити, в наступну поїздку до США цього поділу вже нарешті не буде – ні в нашій свідомості, ні в американській!