На Рівненщині наркоманів лікують вірою

Зцілились самі — рятують і інших

Реабілітаційний центр у місті офіційно працює близько 10 років, але його історія почалася ще в 1993 році. За словами пастора церкви ЄХБ “Спасіння” Володимира Кримінського, тоді один острожанин запропонував відвідати “місце, якого ви ніколи не бачили”.

— То був наркопритон: люди ходили там голі, не соромлячись сторонніх, кололись, намагаючись знайти на сколотих венах живе місце, — згадує співрозмовник. — Там бігали діти і стояв страшний сморід. Я сам виріс у неблагополучній сім’ї, але побачене вразило і мене...

Першими підопічними були острожани, рідні яких просили врятувати нещасних. Їх брали у свої сім’ї віруючі, чергували над ними вночі, в періоди абстиненції (ломок), молились. Так з’явилися перші врятовані від залежності.

Згодом звернень за допомогою стало більше і для реабілітації придбали два приміщення на околиці міста, якими облаштували своїми силами. Так і був створений перший в Україні центр для душеопікунства, реабілітації залежних. Нині багато тих, хто звільнився від залежності, допомагає зробити це іншим. Більше 20 людей працюють у різних куточках України в таких же центрах. Так, одна з перших підопічних центру Людмила Саїдова зараз сама працює тут, Руслан Курбацький став пастором у Нетішині. Працюють колишні реабілітовані і в Німеччині.

— Ми називаємо їх учнями, адже вони тут вчаться жити по-новому, пізнавати духовні істини. Бо залежність від чогось — це хвороба душі, яку медикаментозно не вилікуєш. Можна вимити тіло, очистити кров, а душу самому не вилікувати, — продовжує Володимир КрЕмінський. — Не всі, хто сюди звертаються, тут залишаються. У нас кидають пити, колотись з першого дня, одразу. Дехто думає, що можна поступово зменшувати кількість чарок, доз. Але це самообман. Тому ті, хто у нас залишаються після тижня-двох перебування і прийняття остаточного рішення, проходять реабілітацію етапами.

Перших три місяці учням заборонено виходити кудись без нагляду, аби уникнути спокус. Буває так, що на цьому етапі потрібна медична допомога — звертаємось до лікарів. Був випадок, що привезли до нас залежного чоловіка з анорексією, який важив 36 кг, а вже за тиждень почав набирати вагу і справи пішли на краще. На етапі соціалізації учнів поселяють у квартири, дають можливість працювати і розпоряджатися заробленим. Потім протягом року людина вирішує, як їй жити далі.

Більшість залишається з Богом, допомагають іншим залежним, а дехто просто повертається зціленим додому. Кожен робить свій вибір сам: у нас немає охорони, замків, а от черги на реабілітацію за стільки років уже є. Ми записуємо тих, хто звертається — а це жителі всіх куточків України, які дізнаються про нас із “сарафанного радіо”. Це і безхатьки, і діти відомих батьків віком від 17 до 60 років. Центр у нас суто чоловічий, жінки проходять реабілітацію в сім'ях, але плануємо і для жінок зробити окреме приміщення.

А ще і трудотерапія
Сергій перебуває в центрі вже три місяці, родом із Криму. Каже, що вперше потрапив за ґрати у 14, там і школу закінчував.

— Я не хочу згадувати про старе життя, — каже він. — Вдячний людям, які розповіли мені про центр, хочу почати життя заново. Інше життя. Тому додому повертатися не хочу: мене там ніхто не чекає, боюся, що гниль може затягнути знову. Хочу звільнитися від наркозалежності повністю, а не так як раніше — перекумаритись.

Розмовляю з учнями центру за чаєм і звертаю увагу на його трав’яний присмак.

— Так, додаю до чаю трави. Чорний чай підсилює смак трав, — ділиться полтавчанин Володимир, який реабілітується і працює тут кухарем. — Травознавство передалося мені від бабусі, а кулінарії навчився, працюючи у будівельних бригадах. Так склалося, що дружина залишила мене з 12-річним сином. Зараз його виховує моя мама. Тому планую обов'язково повернутися додому, до сина і просто служити людям.

Найбільше Володимир любить готувати плов — із нешліфованого рису та баранини. Обов’язково з додаванням чорносливу, овочів і кавказьких приправ. А от сам в їжі прихильник вегетаріанства.

З наркотиками та ігровими автоматами Юрій зі Львова не міг самотужки зав’язати багато років. Лікувався в наркологічному диспансері — безрезультатно. У свої 26 років має дружину, дворічного сина. Сьогодні він уже навчився тут режиму, дисципліні, грі на гітарі.
— Я не служив в армії, не привчений до порядку, прибирання вдома, — ділиться він. — Мене цього навчили тут. До мене приїжджає дружина і я хочу, щоб вона більше не плакала...

Є в центрі і свої багаторічні традиції. З весни до осені — обробіток гектара землі, де вирощують для своїх потреб городину, зернові; ремонтно-будівельні роботи в приміщенні; святкування Нового року, літні тижневі табори у лісі, недільні школи. Словом, учні знову вчаться бути людьми — здоровими, потрібними, щасливими.