Здолбунів (пол.: Zdołbunów, рос.: Здолбунов) – місто в Україні, центр Здолбунівського району Рівненської області. Місто розташоване за 12 км на південь від Рівного. Залізничний вузол. Заводи: залізобетонних виробів, авторемонтний, цементно-шиферний, асфальтний, завод продтоварів та інші, підприємства залізничного транспорту. Через місто проходить автострада Старокостянтинів–Острог–Здолбунів–Рівне–Сарни–Житковичі (Білорусь).

Історія
Є декілька версій походження назви “Здолбунів”. Одна з них стверджує, що стародавня назва “Долбунів” походить від слова “дов(л)бати”. Це пояснюється наявністю на околицях поселення крейдяних копалень, з яких місцеві жителі “довбали” крейду і при запитанні: “Звідки ви?” чули відповідь: “З Дов(л)бунова”. На цій підставі й закріпилася назва поселення як Здолбунів. Існує також припущення, що назва міста пов'язана зі старослов'янським племенем дулібів (долобів), яке було основним населенням наших земель у VI-Х століттях. Можливо, саме так у назві Здолбунів (Долбунів) трансформувалася пам'ять про дулібів. Інші версії є малоймовірними.
На території Здолбунова виявлено поселення доби ранньої бронзи, а на околиці – ранньослов'янський могильник зарубинецької культури. Уперше назва поселення Здолбунів (Долбунів) згадується 1497 року в акті, за яким великий князь Литовський Олександр дарував князеві Костянтину Острозькому разом з іншими поселеннями і село Долбунів. Назва “Здолбунів” відома з 1629 року.
З утворенням Київської держави землі дулібів у Х ст. входять до її складу. Пізніше, під час занепаду держави, землі Волині (з 1199 року) входять до Галицько-Волинського князівства, яке від нападів татаро-монгольських орд поступово втрачає свою силу і підпадає під владу Литви.
Після Люблінської унії 1569 року Здолбунів потрапляє під владу Речі Посполитої. Село входило до Луцького повіту. У 1570 році в ньому налічувалося 9 димів. Населення займалось землеробством. Саме в той час в Здолбунові почала формуватися єврейська громада. У 1618 і 1619 роках воно дуже потерпіло від нападів татарських орд. У роки Визвольної війни українського народу 1648–1654 рр. у районі Здолбунова відбувалися селянські виступи проти місцевих феодалів. У 1651 році на околицях Здолбунова, недалеко від села Тайкури, розташовується штаб війська Богдана Хмельницького, козаки якого вели бої з поляками. Тоді ж відбулися перші єврейські погроми, що були вчинені козаками.
У 1793–1795 роках Правобережна Україна входить до складу Російської імперії. У цей час Здолбунів належить до Волинського намісництва, а згодом — до Волинської губернії. 1798 року в селі налічувався 51 двір, проживало 276 чоловік, у тому числі 167 кріпаків.
У 1821 році князь С.Любомирський, власник Здолбунова, продав його купцям Кружиніним. Вони розширили господарство маєтку, збудували млин. За реформою 1861 року для селян Здолбунова було виділено 489 десятин землі, в середньому по 11 десятин орної землі на двір. Земля обійшлася їм удвічі дорожче, ніж коштувала.
Скасування кріпацтва прискорило розвиток капіталістичних відносин у Здолбунові. У червні 1873 року закінчено будівництво залізниці Київ – Брест-Литовськ, яка пролягла через Здолбунів. Згодом місто сполучили з Радивиловом і Сарнами, побудували станцію і паровозне депо. У ці роки було визначено високі якості здолбунівської крейди і можливість її використання як основної сировини для виробництва цементу. На це звернули увагу брати Єлінеки, чехи за національністю. У 1884 році вони побудували невеликий цементний завод. Устаткування цього підприємства складалося з п'яти жорен кінської тяги, такої ж кількості печей опалювання (ковпаків) та складу для сушіння коржів із глини і крейди. Усі процеси виконувалися вручну. За добу тут виробляли 20-25 бочок цементу. Для залучення додаткових коштів власники заводу створили в 1889 році компанію “Єлінек і Ко”, яка забезпечила розширення заводу, обладнала його більш досконалими механізмами. Випуск цементу досяг 90 тонн на добу. Зросла й кількість робітників. Наприкінці 90-х років ХІХ століття на Здолбунівському цементному заводі працювало 200 чоловік. У 1889 році було засновано ливарно-механічний завод.
Почала розвиватися торгівля. У селі працювали крамниці, трактири, маленькі майстерні, відбувалися ярмарки. За даними перепису 1897 року в Здолбунові проживало 4692 особи. Здолбунівський цементний завод у 1910 році придбало акціонерне товариство “Волинь”. Підприємство реконструювали. Чисельність робітників на заводі зросла до 300 чоловік. Крім цементного заводу та залізничної станції, в ці роки в Здолбунові працювали приватні паркетна фабрика, ливарно-механічний завод та 2 млини. Але це були підприємства напівкустарного типу з незначною кількістю робітників.
У 1877 році в Здолбунові відкрили однокласне залізничне училище. Навчання в ньому здійснювалось за рахунок управління Південно-Західної залізниці. У 1886 році училище реорганізували у двокласне. 1884 року в громадському будинку відкрили двокласну школу. На утримання школи, в якій навчалися 25 хлопчиків і 2 дівчинки, громада виділяла 137 карбованців на рік. У 1905 році почала працювати церковнопарафіяльна школа, а в 1907 році відкрився громадський клуб.
У 1903 році Здолбунів віднесено до категорії заштатних міст. На центральній вулиці, що йшла від вокзалу, проклали тротуар, встановили газове освітлення. За даними на 1912 рік, на цементному заводі працювала лікарня. У 1910 році розпочинається будівництво церкви Святої Катерини та вищого залізничного училища. У 1908-1911 роках у місті налічувалося до 10 тис. жителів.
У роки Першої світової війни на території Волинської губернії проходив Південно-Західний фронт. Війна принесла населенню розорення, безробіття. Частину устаткування цементного заводу вивезли вглиб Росії. Позбулася праці значна кількість робітників. У 1917-1920 роках Здолбунів, як і вся Україна, був ареною класової боротьби, боротьби різних політичних сил та військового протистояння. У місті швидко змінювалась влада — австро-німецької військової адміністрації, Центральної Ради УНР, Гетьманщини, Директорії УНР, Ради робітничих та солдатських депутатів. Бачив Здолбунів кінноту С.М.Будьонного і К.Є.Ворошилова, Дієву армію УНР, штаб якої на чолі з С. В. Петлюрою знаходився на залізничній станції, а також єврейські погроми.
Після підписання Ризького миру урядами більшовицької Росії і Польщі землі Західної України відійшли до Польщі. У період польської адміністрації (1920-1939 роки) Здолбунів залишався типовим провінційним містечком. Спочатку він входив до складу Острозького повіту, а в 1924 році став повітовим центром Волинського воєводства. У 20-ті роки XX століття Здолбунів, як і всі західноукраїнські міста, переживав економічний занепад. Зовсім не працювали цементний завод та інші підприємства.
Політика великодержавного шовінізму ще більше погіршила становище трудящих. Так, у 1921 році за наказом влади було проведене масове звільнення робітників української національності. Зокрема, у Рівному і Здолбунові позбулися роботи близько 80% залізничників-українців. Важке соціальне й економічне становище робітників стало причиною багатьох страйків у 20-х роках. Згодом виступи робітників набули такої сили, що владі довелося йти не лише на економічні, але й на деякі політичні поступки. Зокрема, у Здолбунові в 1925 році дозволили відкрити книгарню “Відбудова”, яка мала у продажу твори прогресивних письменників.
На західноукраїнських землях уряд Польщі проводив політику полонізації українців. У школах Здолбунова навчання здійснювалося переважно польською мовою. У 1928-1929 роках у місті працювали гімназія, дві семикласні, три чотирикласні, дві початкові та реміснича школи. Плата за навчання була великою, зокрема в гімназії — 30 злотих на місяць.
Після возз'єднання у вересні 1939 році західноукраїнських земель з Радянською Україною та утворення районів у тодішній Ровенській області, Здолбунів став районним центром. У місті розпочались соціалістичні перетворення.
У 1941-1944 роках місто зазнає німецько-фашистської окупації, під час якої виникає антифашистський рух опору, що діяв до дня визволення міста Радянською Армією — 2 лютого 1944 року. Окупанти зруйнували цементний завод, міську електростанцію, спалили залізничний вокзал, а також значну кількість житлових будинків та інших будівель. За роки окупації гітлерівці розстріляли 6 тисяч мешканців міста та інших громадян. Місцем розправи були обрані кар'єри цементного заводу. Тут гітлерівці стратили 4300 чоловік, серед яких – все єврейське населення міста (спалося біля 25 осіб), а в селі Старомильську біля цвинтаря – 1700 чоловік.
У післявоєнний період Здолбунів відбудовувався і розвивався на засадах соціалістичної економіки, комплексно, відповідно до свого статусу районного центру Рівненської області. Будуються цементно-шиферний комбінат, будівельні, пластмасовий та авторемонтний заводи, “Укрцемремонт”, побутові підприємства; відкриваються нові школи, лікарні, культурно-освітні заклади.
Сучасний Здолбунів – це важливий залізничний вузол Західної України, центр будівельної, металообробної та харчової промисловості регіону. У 2007 році капітально, за європейськими стандартами оновлено залізничний вокзал міста.