Сімейні таємниці рівненської еліти

Світлана та Михайло Кривки відправляють своїх мам на відпочинок разом
Як для Михайла КРИВКА, керівника Костопільщини, так і для Світлани БОГАТИРЧУК-КРИВКО, начальника Держкомзему у Рівненській області, основа сім’ї – це пошана до старших. Для обох членів подружжя – це вже другий шлюб. Однак усіх чотирьох дітей вважають спільними, виховуючи в них життєвий пріоритет – “ми винні тільки батькам”... Це як у тому жарті: “Нічого-нічого, дітки, онуки виростуть – відомстять”.
І Світлана, і Михайло Кривки чудово знають ціну батьківства. Обоє втратили батьків.
— Тому наразі, — каже пані Світлана, — ми робимо все, щоб допомогти нашим мамам. Ми навіть відпочивати їх разом відправляємо раз у рік. У “Червону калину”, наприклад. Свекруха з тещею у нас надзвичайно дружні, — зазначає, посміхаючись, вона.
Михайло Кривко, крім того, збудував для матері власний будинок. Будучи найстаршим серед десятьох (!) дітей, Михайло Петрович після смерті батька став головою цілої родини.
— Мій чоловік нині відіграє роль зв’язкового, — жартуючи, розповідає екс-заступниця міського голови Рівного. — Його братів та сестер життя розкидало по різних куточках: хто в Рівному живе, а хто й у Києві, Калінінграді… Але для них святе — зібратися в Городці (Михайло з Володимирецького району) всією родиною. На цих святкуваннях до сорока чоловік за столом збирається!
Світлана Кирилівна, не так давно відвідала у Рівненському обласному академічному музично-драматичному театрі постановку за Валентином Распутіним “Останній строк”.
— Там якраз чудово відображене життя багатодітної родини. Пам’ятаю, я ще подумала: “Як добре, що нас оминули такі негаразди”.
Сама Світлана Богатирчук-Кривко теж не єдина у батьків. У неї є молодший брат. Тому вона ще з дитинства знає, що таке догляд за малечею.
Сьогодні ж Кривки доглядають за онуками. Сини Ігор та Петро, дочки Катерина та Крістіна вже купили квиток у самостійне життя. До слова, найменшого онучка теж звати Михайло Петрович.
— Часто показую онукам старі фотоальбоми. — розповідає молода бабуся. — А ще — папки, де зберігаю всілякі подарунки, що діти виготовляли для нас своїми руками. Вчу онуків, як вони можуть порадувати своїх мам. Думаю, згодом віддам ці папки дружинам Петра та Ігоря.
Ще однією сімейною реліквією Кривків вважаються бойові медалі дідуся Світлани Кирилівни, артилериста. Він у неї пройшов усю війну, аж до Праги дійшов.
Оскільки “жіноче серце більш поблажливе”, пояснює пані Світлана, то колись дітей, а тепер і онуків, балує вона. А чоловік балує її. Наприклад, може вивчити і заспівати для неї пісню. Упродовж тринадцяти років (саме стільки Михайло та Світлана разом) подружжя щороку відзначає дату одруження маленьким “святом на двох”…

Ольга Лук’янова: продовження і новий початок.
У долях жінок з роду власниці ТМ “Страви Козацькі” Ольги ЛУК’ЯНОВОЇ як у дзеркалі відображається споконвічна нелегка доля українських берегинь… Її прабабуся росла сиротою, через роки від дифтерії втратила за один день усіх своїх чотирьох дітей. Від розпачу і самогубства її врятувала тільки дитина, яка вже ворушилася під серцем. Потім народила ще п’ятьох дітей, однією з них була бабуся нашої героїні. Пані Ольгу з сестрою самотужки ростила і виховувала мама. Можливо, тому жінки цього роду сильні, вольові, вміють протистояти життєвим випробуванням, усього в житті досягають власними зусиллями.
Нині у пані Ольги з сестрою — п’ятеро дітей на двох. Втім, пані Ольга зауважує, що завжди мріяла мати хоча би п’ятеро своїх власних. Але розуміла, що, маючи власну справу, не зможе цього собі дозволити. Її багатство — сини Матвій, Леонід та крихітка-донечка Єва-Марія.
Для Ольги Лук’янової та її чоловіка Сергія сім’я — це компанія найкращих друзів і однодумців, на яких можна розраховувати 24 години на добу. Сім’я — найкраща команда як у бізнесі, так і на відпочинку. Кожну можливість подружжя використовує, щоб провести час з дітьми. Підкорюють гірські вершини, сплавляються на байдарках, роблять багатокілометрові запливи по Горині повним складом сім’ї, футбол, шашлики, каток, боулінг, більярд, інтелектуальні ігри, повний репертуар рівненських театрів, подорожі тощо.
Мама пані Ольги виховувала своїх дочок за суворими правилами. Пані Ольга також ніколи не сюсюкає з дітьми, швидше навпаки — зарано занурює їх у реальне життя. Вона спілкується з дітьми на рівних, поважає їхню особистість, їхню думку, їхнє право вибору. У моментах, пов’язаних з алкоголем, нікотином, відповідальністю за свої вчинки — вона дуже авторитарна, а в питаннях спілкування з друзями, вільного часу, хобі — сама демократичність.
Пані Ольга переконана, що, виховуючи правильне ставлення у дітей до старших людей, бабусь і дідусів, вона тим самим формує їхнє ставлення до самої себе у похилому віці, а також в якості свекрухи і тещі. А її ставлення до дітей відобразиться потім на їхньому ставленні до її вже улюблених майбутніх онуків.
Бурхливі події ХХ сторіччя глибоким плугом переорали долі представників різних поколінь роду Ольги Лук’янової. Одні сімейні реліквії були відібрані силою, інші рятували життя дітей у тяжкі голодні лихоліття. Від матері сестер Лук’янових пішли два нових пагінці, від них — уже п’ять молодих гілочок. Рід живе, розростається, міцніє. Складаються нові традиції, створюються нові реліквії та цінності. Але важливе для цих людей — не те, що блищить і дзвенить. А те, що передають з вуст у вуста матері своїм дітям: “Ні за яких життєвих обставин, дитино, не відступай від Божих заповідей!”

Сергій Подолін навчив дочку стріляти з гвинтівки

Неоднозначний український гурт “Скрябін” в одному зі своїх хітів переконує: “шкільна любов — недовга, то є така хвороба”. Тоді першого заступника голови Рівненської райдержадміністрації Cергія ПОДОЛІНА можна вважати хворим майже двадцять років. Справа в тому, що зі своєю дружиною Інною вони не розлучаються зі шкільних часів. Проте навіть ненормований робочий день не став на заваді створенню маленького сімейного “гарему” Подоліна. Адже вдома першого зама оточують одні дівчата.

Історію свого знайомства з дружиною Сергій Подолін оповідає з посмішкою на обличчі й з блиском в очах — приємно юність згадати.
— Коли я вчився в школі, займався баскетболом у Сергія Шемосюка, — каже перший заступник голови Рівненської РДА. — У нас була хороша команда 1971 року народження: всі — високі, майже всі — Сергії. Та й дружні дуже були, навіть вільний час разом проводили. У 10 класі у нас було хобі — ходити один до одного в школи на дискотеки. Саме так нас і занесло у 12 школу. Хлопці молоді, треба ж з дівчатами потанцювати. От тоді друга й попросили познайомити нас із “місцевими” дівчатами. Він привів двох: біляву й чорняву. Так я вперше познайомився з Інною.
І хоч ця зустріч початком серйозних стосунків не стала, проте тоді дев’ятикласниця Інна Іванова баскетболістом Подоліним зацікавилась. Тому зустрічатися майбутнє подружжя стало частіше: на баскетбольних матчах, де грав Подолін, та в 11 школі на дискотеках, які він же тоді “крутив”. Як саме з оцих зустрічей почалося кохання — нинішній посадовець мовчить. А от про те, що сьогоднішнє подружжя щотижня їздило з Києва у Рівне, розповідає.
— Я тоді в КПІ вчився, то ми щотижня одне до одного в гості їздили. Якщо не вдавалось на вихідних побачитись, весь тиждень шкереберть летів. А коли був на третьому курсі, ми одружилися. Я через все це навіть у долю вірити почав. Ми жили поруч, щодня ходили одними місцями, продукти в одному магазині купували, а зустрілися саме тоді — ні раніше, ні пізніше.
Нестачу уваги чи часу, який можна було б провести вдома, а минає на роботі, Сергій Подолін компенсує на відпочинку. Тоді вся сім’я відпочиває разом.
До речі, про дівчат. Їх у Подоліна троє: дружина та двоє дочок — Карина та Влада.
— У школі та інституті всі хлопці мріють, що у них буде син-спадкоємець. Зізнаюся, у мене теж такі думки проскакували, але коли народилася дочка, а потім і друга, відчув себе насправді щасливою людиною. Чоловічої міцності вистачає й на роботі, а вдома має бути жіноча ніжність та сімейний затишок. І взагалі, для мене моя сім’я — головний здобуток. Хоча з такими дівчатами нема на що нарікати.
Для Подоліних зброя — не новина. І дружина, й старша донька першого зама добре стріляють з малокаліберної гвинтівки. (На мисливство пана Сергія “підсадив” тесть. Він теж запеклий рибалка та мисливець. Тому Інні, як кажуть, не звикати, бо ж у такій сім’ї виросла.) Карину ж татко взагалі з 12 років навчив керувати його “джипом”. То навіщо тут хлопці?

Василишин балує дружину кавою в ліжко
Роман ВАСИЛИШИН запевняє, що свято береже сімейні традиції. Воно й не дивно, адже заступник директора Департаменту Української СК “Княжа”, депутат Рівненської облради народився в багатодітній сім’ї. Тому з дитинства знає, наскільки важлива підтримка та повага один до одного кожного із членів родини.
Загалом, у сім’ї Василишиних народилося п’ятеро дітей. Роман — наймолодший.
— Від старших мені рідко перепадало, — згадує пан Василишин. — У нас була дружна родина. Допомагали один одному і допомагаємо, до речі, й досі. Батьки ж намагалися ніколи не впливати на наш вибір. Тато часто повторював: “Я вам передаю чисте ім’я та чисте прізвище. Не заплямуйте їх”. Ми брали з нього приклад. Ні разу в житті я не чув, щоб хоч одна душа лихим словом згадала мого батька.
Нині ж Василишини намагаються зібратися щороку усією родиною. Крім рідних, Роман Василишин має ще шістнадцять (!) двоюрідних братів та сестер, дев’ять племінників.
— Уявляєте, що коїться, коли ми збираємося разом, — з посмішкою каже заступник директора Департаменту Української СК “Княжа”.
Але ще в молодості Роман Данилович покинув отчий дім, шукаючи власної дороги у житті. До слова, згодом так вчинять і його діти: і син Андрій, і дочка Юлія почали жити окремо від батьків.
Передати принципи батьківського виховання власним дітям та онуку панові Василишину дуже допомагає дружина Галина. А діти, в свою чергу, часто веселили батьків.
— Пам’ятаю, в дитинстві діти часто влаштовували нам з Галиною сюрпризи. Подарунки, приготовлені нам на різноманітні свята, вони ховали по всьому дому, а до них малювали маршрути, — згадує Роман Василишин. — Тому, щоб їх отримати, ми з дружиною повинні були розгадати безліч загадок та ребусів. Особливо Андрій вправлявся у таких головоломках.
Тепер же значної уваги депутат облради приділяє вихованню свого поки що єдиного 10-річного онука.
— Так, проводжу з ним дуже багато часу. Особливо тепер, коли працюю сам на себе. Як сидів у “Білому домі” — такого не було. Хотілося прийти додому, зачинитися і нікого не бачити... А тепер є час займатися з ним різними науками. Нещодавно їздили разом на відпочинок до Криму…
Влаштовує Роман Данилович сюрпризи і своїй дружині. Наприклад, любить побалувати її кавою в ліжко. Сприяє тому те, що він — “жайворонок”, а Галина Андріївна — “сова”. Коли у пана Василишина “випадає” вільний ранок, він будить дружину ароматом запашної кави…

Батьки Олександра Корнійчука більше люблять невістку
Головною ланкою у своєму житті називає родину молодий депутат Рівненської облради Олександр КОРНІЙЧУК. Власна його сім’я поки що маленька – лише нещодавно одружився. Але запевняє, що над поповненням родини “посилено працює”, адже мріє мати багато дітей…
Наразі Олександр займається вихованням племінників. У них зі старшим братом Володимиром десять років різниця. А тому перший уже встиг обзавестися численним сімейством — двох синів має. До слова, чоловіча лінія у родині Корнійчуків домінує: троє синів було у діда Олександра Корнійчука, у його батька — двоє, у старшого брата — двоє…
— Можу з упевненістю сказати, що Володя більшу частину своєї молодості витратив на моє виховання, — стверджує перший заступник міського голови Острога. — Тому досі я завжди з ним раджусь з будь-якого питання.
Схвалив старший брат і вибір Олександра — його другу половинку. Як і батьки.
— Та батьки навіть більше люблять Олену, ніж мене! — жартома обурюється Олександр Корнійчук. — Якщо серйозно, то якщо я одружився, батьки точно схвалили мій вибір. Не розумію: навіщо одружуватись, коли наперед знаєш, що це призведе до сімейних конфліктів?
Дружина Олександра Олена працює головним редактором острозької міської газети “Замкова газета”. Він зізнається, що хоча “далеко не романтик”, але сюрпризи дружині часто готує.
Що ж до майбутніх дітей, то Олександр впевнений: виховуватиме їх суворо, без поблажок. Так, як виховували його.
— Мій батько хоч і не військовий, однак воєнна жорсткість та суворість йому притаманні, — констатує Олександр Корнійчук. — Але завдяки цьому ми з братом зростали за принципами порядності, пошани до жінки.
А батько Олександра переважну частину життя пропрацював на державній службі. Нинішній перший заступник міського голови Острога, на відміну від свого брата, який обрав службу в правоохоронних органах, пішов слідами батька.
— Батько часто повторював: “Покажіть, на що ви здатні! Всього повинні добитись в житті самі”. Але я думаю, все, що ми з братом досягли, — завдяки вихованню батьків… — акцентує пан Корнійчук.
Одне, про що наразі шкодує Олександр, — через постійну зайнятість рідко випадає можливість побути з усією сім’єю…

Паладійчуки творять сімейний герб
У родині Паладійчуків головним завжди був принцип старшого брата. Про що поділився з “ОГО” голова бюджетної комісії Рівнеради Сергій ПАЛАДІЙЧУК. Домінуючим після батька у родині вважається саме старший син В’ячеслав. Це ж стосується і дітей Сергія та Богдана. У цьому році на сімейній раді Паладійчуків навіть було прийнято рішення створити сімейний герб…
Сергій Паладійчук розділяє поняття “сім’я” та “родина”. Його сім’я — це кохана дружина Оксана та двійко дітей — Іван-Любомир та Ольга. А от родина — це вже батьки, старший брат із сім’єю.
Старший брат Сергія Богдановича В’ячеслав — військовослужбовець. У дитинстві брати часто не сходились, навіть до легких сутичок доходило, зізнається пан Сергій. Однак вже у підлітковому віці В’ячеслав, на правах старшого на чотири роки брата, став захисником Сергія. А вже згодом вони разом гуляли з однією компанією друзів.
— Мій батько завжди налаштовував нас: старший брат є авторитетнішим, йому потрібно поступатись. “Адже згодом, Сергійку, — казав він, — він стане головою родини”, — поринає у спогади Сергій Богданович.
Таке виховання далося взнаки, і принцип старшого брата тепер спрацьовує в їхніх сім’ях. У В’ячеслава Паладійчука старший 15-річний син Богдан-Владислав, названий на честь дідуся, теж виховується як майбутній голова роду. Він, до речі, нещодавно став срібним призером Чемпіонату України з джиу-джитсу. Це стосується і сина голови бюджетної комісії Любомира, яки стане згодом продовжувачем роду. Пан Сергій наголошує, що завжди ставить сина перед власним вибором, за який він сам нестиме відповідальність.
А от молодшу дочку Ольгу, яку назвали на честь бабусі по лінії дружини, “віддали” займатися гімнастикою.
Рід у Паладійчуків, виявляється, з польсько-російським корінням. Про це дізнався сам Сергій Богданович, вивчаючи власний родовід.
— Досліджуючи своє генеалогічне дерево, я дійшов до шостого покоління. Це мої предки, які жили в середині-кінці XIX століття. Виявилось, що одна гілка нашого роду веде до Польщі, інша — до Санкт-Петербурга. Мій прапрапрадід працював тоді на російський царській залізниці, — розповів депутат Рівнеради.
Сімейною реліквією у родині Паладійчуків вважається старий фотоальбом, де містяться родинні фотокартки ще з часів війни.
Втім, поповнити родинні реліквії Паладійчуки збираються… гербом. Таке рішення прийняли на сімейній раді. Наразі Паладійчуки вивчають геральдику, щоб підібрати відповідні символи для характеристики своєї династії.
— Ми навіть знайшли людину в Рівному, яка займається чеканкою гербів з металу, — зауважив Сергій Паладійчук. — Він буде достатньо великий, такого формату, як колись вішали на воротах палаців чи замків…

У Володимира Хомка були бойові стосунки з сестрою
“Відчуваю, що суворим характером схожий на батька…” — із сумною ноткою зізнається міський голова Рівного Володимир ХОМКО. Однак, вже з посмішкою додає: балувала часом доньок дружина Марія. Дівчатка все-таки…
Нині дівчатка Володимира Хомка живуть самостійним життям. Старша Оксана вже “на вихованні” у власного чоловіка. Свого часу Оксана закінчила Національний університет водного господарства та природокористування. Батько Володимир мріяв, щоб вона працювала у сфері водопостачання. Про що він розповів в одному з інтерв’ю газеті “ОГО”. Однак, дівчина пішла у бізнес і непогано себе почуває. Її чоловік також має приватну справу.
А от меншу доньку Іванку вже два роки Володимир та Марія Хомко чекають зі Сполучених Штатів. Туди вона поїхала стажуватися.
— З одного боку, я з гордістю сприймаю той факт, що моя Іванка всього в житті добивається сама, на власну квартиру своїм же розумом заробила. З іншого боку, з дружиною надзвичайно за нею сумуємо… — ділиться наболілим міський голова Рівного.
Щодо стосунків з дружиною, то в лютому цього року вони вже відсвяткували перлове весілля – 30 років разом (зустрічатися почали ще в студентські роки). Хоча бувало, обмовився якось пан Хомко:
— Дружина Марія, може, в очі й не дорікала, що вдома себе з дітьми веду як начальник, але щось таке було.
Однак, ніколи, стверджує він, навіть серйозних сварок між ними не траплялося.
А от з молодшою сестрою Галиною у Володимира стосунки бойові. Були в дитинстві.
— Ледь не до бійок доходило! — сміючись згадує міський голова.
Сьогодні ж між ними дружні родинні зв’язки. Дочка Галини Хомко зараз теж у Польщі, на навчанні. Тож сестра чудово розуміє почуття старшого брата. А от її син вже подарував батькам Володимира Хомка правнука.
Пан Володимир з приємністю констатує той факт, що кожного великого свята уся родина Хомків збирається в його мами, яка проживає у Рівному…